РОЗДІЛ 21

Я підскочила ще до того, як мозок встиг наздогнати звук.

— Ліно!

Голос різонув коридором, гостро, панічно. Усе тіло вмить зібралося в грудку, серце знову пішло врознос. Я рвонула вперед, не думаючи.

Коридор здався надто довгим. Надто темним. Тіні по стінах сіпалися, як живі.

— Я тут! — крикнула, сама не впізнавши свого голосу.

І в ту ж мить у мене врізались.

Глухий удар. Повітря вибило з легень. Ми зчепилися й разом гепнулися на підлогу — я зверху, він підо мною, з коротким, ображеним «уф!».

— Ой! Чорт! — я судомно вчепилась руками в підлогу, намагаючись одразу все: і встати, і не розчавити дитину, і зрозуміти, чи він цілий. — Назар? Назар! Ти цілий? Що сталося?!

Він захекався, але не злякано — швидше обурено.

— Та ти мене ледь не вбила, — просапав він. — Ось що сталося.

Я завмерла.

— Що?.. — видихнула, вже перебираючи в голові варіанти від «хтось когось покалічив» до «монстри пролізли в дитячу».

Назар підняв на мене очі, цілком ясні, трохи здивовані.

— Це помства за прокол з маятником? За один синець на лобі ти вирішила мене пристукнути?

— А? — не зрозуміла я. — Дуже забився? Що сталось?

— Та ні, просто підколюю тебе. Бачила б ти своє обличчя, Ліно, — гигикнув Назар. — Наче з привидом поцілувалась. Ей, Остап, йди глянь! Тут наша няня зараз дихатиме в пакетик.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я, намагаючись перевести подих. — Просто супер.

— Ми їсти хочемо, — сказав він, ніби пояснював очевидне. — Ось що.

Пауза.

— …Що? — перепитала я.

— Їсти, — терпляче повторив хлопчик. — Вечеряти будеш? Бо якщо ні, то ми з Остапом самі, але Стефа сказала, що без тебе не можна. Вона сказала, що ти тепер… ну… маємо з тобою рахуватись, бо ти вже не тимчасова.

Це «не тимчасова» вразило мене сильніше, ніж будь-яка тріщина в повітрі.

Серце ще гупало. У вухах трохи дзвеніло. Але світ був цілком нормальним. Коридор звичайним. Назар — теплим, живим, трохи розпатланим.

— Ти… кричав, — сказала я.

— Ага, — кивнув він. — Бо ти не відповідала. Я подумав, ти заснула. А Марта вже пішла.

— Пішла?.. — перепитала я.

— Так, — Назар підвівся і відтряхнув штани. — Вона завжди йде до темряви. Каже, що після заходу сонця їй вдома спокійніше, і не треба порушувати правил поселення, навіть якщо ти стара мудра бойова видра. А якщо лишитись, то дім починає залицятись.

— І до неї також?

Повітря ледь відчутно зрушилося, теплим потоком пройшло вздовж стін, а двері вітальні самостійно причинилися на пару сантиметрів.

Світло мигнуло.

Назар витріщився на стелю, і розсміявся.

— АГА! — він тикнув пальцем кудись у повітря. — Бачиш? Образився! Я ж кажу — це Марта так каже, друже. Не я.

— Тобто він насправді не залицяється?

— Ну, — замислився Назар. — Без квітів. Але він їй завжди вмикає теплу підлогу саме під ногами. І чайник закипає швидше. І світло таке… знаєш… як у кіно.

Температура миттєво вирівнялась. Клац.

Назар захихотів так, що ледь не сів назад.

— А Марта каже: «Це не я йому подобаюсь, це він просто любить порядок і поважних жінок». А потім бурчить і йде, бо, цитую, «я не для того півстоліття з перевертнями прожила, щоб зі стінами романи крутити».

Я заплющила очі на секунду. Просто на секунду.

— Добре, — видихнула. — Живі. Цілі. Голодні. Це… чудово.

Назар насупився.

— А чого ти так бігла? — підозріло примружився він. — Наче за тобою ведмідь гнався.

Я глянула в бік вітальні. Туди, де ще хвилину тому пульсувала тріщина, якої тепер не було. А чи була вона взагалі? Чи мені просто примарилось?

Дім не ввімкнув тривогу, тож…

— Та так, — сказала я і підвелася, простягаючи йому руку. — Наснилося дурне.

Він знизав плечима й ухопився за мою долоню.

— Ну тоді пішли, — заявив діловито. — Бо сни снами, а вечеря за розкладом.

Ми зайшли на кухню.

Світло там було домашнє. І Стефа вже стояла біля столу, серйозна, зосереджена, виставляючи тарілки так, ніби приймала королівську делегацію. Кожна тарілка  на своєму місці, відстані вивірені, серветки розправлені. Остап подавав їй прибори з шафи, мовчки, уважно, бо Стефі довелося б лізти на стілець, щоб дістати все потрібне.

— Ти довго, — кинула вона, навіть не глянувши на мене. — Я вже накриваю. Бо якщо чекати дорослих, то можна й з голоду померти.

— Я доросла, між іншим, — автоматично озвалась я, ставлячи чайник на плиту. — І це мої обов’язки вас годувати, не навпаки.