20.3

***

Після підписання контракту день у мене розсипався, як дріб’язок у кишені: наче нічого важкого, але весь час дзвенить.

Марта пішла поратись у теплиці, діти були у своїх кімнатах. А для мене знайшовся дуже зручний диван в залі та цікавий журнал про кулінарію, не те щоб я читала щось таке, правда. Але потрібно було зайняти думки, і руки.

Северин пішов майже одразу. Я й не чекала на Альфу як вірний пес під його дверима, просто побачила… Випадково. Або ні.

Берест коротко кивнув мені, сказав, що повернеться зранку, і двері зачинилися так, ніби це сама звичайна справа. Можливо, для нього так і було.

Для мене — ні.

Зранку?

Де це він зібрався ночувати? І, головніше, з ким?

«Тебе це не стосується, Ліно. Пам’ятаєш?» — нагадала сама собі.

Пам’ятати, то пам’ятала, але в серці аж пекло від непрошених почуттів. Хай йому грець! Цьому Альфі, цьому дому, всій сімейці Берестів та мені, що так дурнувато схопилась за можливість сховатись в глушині, як за останню соломинку.

Каракал зарилась настільки глибоко, що досі не відповідала. Образилась?

…Чудово. Навіть внутрішній звір узяв відгул.

Я перевернула сторінку журналу й втупилася в рецепт чогось надто складного для нормальних людей: там були слова «емульсія», «витримати температуру» і «подається негайно». У моєму житті зазвичай подавалися макарони.

— Дякую, — пробурмотіла я журналу. — Дуже корисно. Саме те, що треба  перевертниці, яка щойно підписала контракт із розумним домом і трьома дітьми.

Диван був надто зручний. Підозріло зручний. Такий, що тіло починало розслаблятися раніше, ніж мозок встигав заперечити.

Спершу в тілі розлилося тепле, підступне «ще хвилинку», потім голова важко сперлася на підлокітник, і думки почали з’їжджати, як коти по гладкій плитці. Я ще спробувала зберегти гідність — перевернула сторінку журналу, зробила вигляд, що читаю про соус, який треба «збивати до стану оксамиту», але оксамит раптом опинився в мене за повіками.

В будинку було тихо. І саме в цій тиші мене накрило.

Не сльозами — ні. Я взагалі не з тих, хто одразу реве. Мене накриває інакше: грудна клітка стає тісною, ніби всередині забули вийняти зайве повітря. І в цю тісноту без стуку повернулась Аня.

Аня з її «ти нормальна, Ліно, просто світ іноді лажає». Аня, яка завжди знала, коли мовчати, а коли підсунути чай і ковдру. Аня, яка зараз була десь далеко, з іншого боку життя, іншого вибору, іншої дороги.

Я уявила, як написала б їй: «А я тепер няня. У ведмедя. З живим домом. І, здається, з проблемами».

Вона б пирснула. Сказала б: «Це, подруго, доволі екзотичний спосіб втекти від себе».

І була б права. Зараз це дратувало навіть більше, ніж якби вона помилилася.

Ниючий біль почав віддавати в скронях. Ще й думки вирішили влаштувати збори без порядку денного.

Северин. Його короткий кивок. «Повернусь зранку».

Я вчепилася за цю фразу, як за кістку, й одразу ж сама себе вкусила. Та що з тобою не так, Ліно? Він дорослий чоловік. Альфа. Має життя. Має право піти й не звітувати.

Має. Але чомусь від цього не легше.

Я потягнулася рукою до чола, торкнулась шкіри, тепла, звичайна. Ні запаморочення, ні темряви перед очима. Просто втома. Та сама, що накопичується не в м’язах, а десь глибше.

Диван зітхнув підо мною, ніби задоволений. Підступник.

— Добре, — пробурмотіла я в простір. — Тільки без номерів, ясно? Без снів з психоаналізом і флешбеків.

Дім промовчав.

Останньою думкою було те, що я так і не написала Ані. Бо це неможливо. Але сумувала страшенно…

Тиша  м’яко згорнулася навколо, як ковдра, і я провалилася в сон: не глибокий, не солодкий, а той самий, перехідний, де ще чутно дім і власне серце, але вже не хочеться стояти на варті реальності і здаєшся втомі.

Темрява не була чорною.

Вона була багатошаровою. Такою, де крок не має луни, а повітря не чинить опору. Я зробила вдих, і він пішов кудись не туди. Легені наповнились, але полегшення не прийшло, в грудях тисло, ніби хтось притис долоню зсередини й не поспішав забирати.

Земля під ногами нагадувала попіл, але не звучала. Крок, і тиша.
Вона не пружинила, не хрускотіла, не відповідала. Ніби світ раптом забув, що має реагувати на мою присутність.

— Агов? — сказала я в порожнечу.

Голос пішов уперед і зник, так і не повернувшись відлунням. Його ніби з’їли. Не різко, а смакуючи.

Небо… якщо це було небо — ворушилося. Повільно, ліниво, ніби хтось величезний перевертався на інший бік. Угорі, крізь тріщини, просочувалося тьмяне червоне світло: глухе, важке, як кров, розведена водою. Воно не світило. Воно спостерігало.

Я зрозуміла, що не одна, ще до того, як їх побачила.

Це прийшло не думкою — тілом. У кістках різонуло холодом, по хребту прокотилося відчуття чужої уваги. Хотілося здибити шерсть на загривку, відступити, втекти… але каракал мовчала.