20.2

— Так, — кивнув Левицький. — Стабілізований. Тимчасово. До слова, доброволець.

— Добровольців не тримають у клітці.

Ігор зітхнув, але не заперечив.

— Він прийшов сам.

— Сам?

Северин гимикнув. Не повірив. Це було схоже на казку.

— Через розлом біля старого кордону. Сказав, що… — Левицький зробив паузу, підбираючи слово, — застряг між шарами.

Цікаво.

Северин підійшов ближче до скла.

Усередині саркофага сиділа істота, яка не намагалася виглядати людиною. Контури тіла ніби забули, як тримати форму: трохи розмиті плечі, надто довгі пальці, обличчя без чіткої симетрії. Очі — темні, не чорні, а ніби порожні, як вимкнені вікна.

І він дивився на Альфу.

Свідомо.

— Відведи погляд, — сказав Ігор. — Якщо він зловить прямий контакт,  контур може зреагувати нестабільно.

— Уже зловив, — сухо відповів Северин і не відступив.

Істота рухалась не як жива. І не як мертва. Її рухи були… неповними. Наче між наміром і дією завжди лишалася крихітна пауза, мить, у якій щось ламалося і збиралося знову.

Северин напружив плечі. Ведмідь усередині нього ворухнувся, підняв голову, глухо загарчав.

— Він реагує на тебе, — сказав Левицький і швидко ввів кілька команд. — Альфи для нього як маяки. Стабільні вузли.

— Ти використовуєш його як живий індикатор, — повільно промовив Берест.

— Як живий ключ, — виправив Ігор. — Це різні речі.

Северин перевів погляд на руни.

Вони тліли, але нерівномірно. Деякі були яскравіші, деякі,  ніби втомлені. Контур був не замкнений ідеально. Він дихав. Підлаштовувався. А це означало лише одне.

— Система не тримає його.

— Система домовляється з ним, — твердо сказав Левицький. — І це принципово інше.

Северин мовчки дивився на контур.

Крейдяні лінії були всюди: на підлозі, на стінах, по периметру саркофага. Не суцільні, не ідеальні, з дрібними сколами, подекуди вже затерті часом і рухами перевертнів. Примітивні. Майже смішні. Такі самі, як ті, що він наказав нанести навколо власного дому та перед дверима.

І саме тому — робочі.

Берест знав це давно, але щоразу, коли бачив Іншого за таким захистом, знання знову ставало фізичним, майже болючим.

Інші не були демонами з легенд. Не були духами, яких можна вигнати закляттям. Вони не підкорялися ритуалам у звичному сенсі. Вони існували між шарами, між формами, між станами. І все, що тримало їх укупі, це звичка до певної структури простору.

Крейда ламала цю звичку.

Не магією. Не силою. А простотою.

Лінія з крейди не створювала бар’єр, вона створювала межу, грубу, видиму, без варіантів для трактування. Для істот, що жили в напіврозмитій реальності, така межа була як різкий звук у тиші або яскраве світло після темряви. Вона змушувала форму визначитися: або ти тут, або ні.

Інші ненавиділи визначеність.

Саме тому крейда працювала краще за складні системи.

Те саме було з домом.

Лінії навколо фундаменту, на порогах, під вікнами — не для того, щоб не пустити. А щоб змусити те, що прийде, показати справжню форму.

Северин ковзнув поглядом по рунах. Вони тліли нерівно саме тому, що система намагалася бути розумнішою за крейду. Підлаштовувалась. Шукала компроміси. Давала Іншому можливість лишатися… собою.

А це завжди закінчувалося однаково.

Берест стиснув щелепи.

Він знав, що цей захист — тимчасовий. Знав, що крейда не тримає вічно. Вона стирається. Її змиває дощ. Витоптують ноги. Час з’їдає її швидше, ніж будь-яку магію.

Але поки лінія є — простір пам’ятає, де його край.

І цього іноді достатньо, щоб краще озброїтись.

Левицький підійшов ближче до пульта, викликав голографічну схему. У повітрі розгорнувся багатошаровий простір: лінії, вузли, пульсуючі тріщини між світами.

— Ось тут, — Ігор вказав на один із розломів, — стандартне латання. Ми ставимо заглушку, зміцнюємо поле, знімаємо тиск. Працює. Тимчасово.

— А потім воно рве в іншому місці, — закінчив Северин.

— Саме так.

Ігор змінив проєкцію. Тепер тріщини не були червоними. Вони… згладжувались. Стискалися. Ніби хтось торкався їх зсередини.

— Інший не ламає межу, — продовжив він. — Він розуміє її. Для нього перехід — не прорив, а стан. Як для нас  дихання.

Істота в саркофазі повільно поклала долоню на скло.

Руни здригнулися.

Одна з них на мить згасла, і знову спалахнула, але вже інакше. Зі зсувом.

Северин зробив крок уперед.