РОЗДІЛ 20

БЕРЕСТ

В лабораторному крилі завжди було інакше, ніж у житлових секторах: чисті лінії, холодніше повітря, приглушене світло, яке не тисне, а заспокоює. Місце, де думки стають чіткішими, а емоції — небажаним фоном.

Северину тут подобалось.

Двері з ідентифікатором відчинились одразу, наче чекали на Альфу, як і той, до кого він завітав.

— Якщо ти знову прийшов лякати моїх аспірантів своїм виглядом, — пролунав голос із глибини приміщення, — то попереджаю: вони й так нервові.

Северин зупинився на порозі.

— Вони завжди нервові, — сухо відповів він. — Це нормальний стан для перевертнів, які лізуть туди, куди краще не лізти.

— Ти досі проти експериментів з порожнечею?

З-за прозорої перегородки з’явився чоловік у білому халаті, з підкоченими рукавами й чашкою кави в руці.

Сивина на скронях була акуратною. Очі живі, уважні, з тією самою іронією, яку Северин пам’ятав ще з дитинства.

— Ти і сам знаєш. Якби нам не потрібно було залатати ці тріщини між світами і назважди позбутись проривів, я давно розпустив би ваше крило.

— Берест, — усміхнувся він. — Ти все такий самий. Зайшов, і одразу критикуєш.

— А ти, бачу, не постарів, — хмикнув Северин. — Тільки халат поміняв на дорожчий.

— Заздрість — ознака здорового організму, — парирував той. — Кави?

— Ні.

— Чаю?

— Теж ні.

— Тоді щось точно трапилось, — зробив висновок чоловік і кивнув у бік столу. — Сідай, Северине, поговоримо.

Це був Ігор Левицький.

Куратор наукового крила Центру. Формально — куратор дослідницьких програм взаємодії між видами. Неформально — ведмідь, через якого проходили всі «слизькі» питання, на які не хотіли мати відповідей публічно.

Старий друг батька Северина.

Один із небагатьох, кого Берест справді поважав.

— Давно не бачилися, — зауважив Левицький, сідаючи навпроти. — Хоч працюємо в одному комплексі. Це вже майже образа.

— У тебе — підземелля й пробірки, — відповів Северин. — У мене діти, ліс і постійні надзвичайні ситуації.

— Вибач, що не заглядаю на патрулювання, — з удаваним сумом зітхнув Ігор. — Я погано бігаю за монстрами.

— А вони за тобою  ні, — кинув Северин. — Ти надто цінний.

Левицький всміхнувся ширше.

— От за це я тебе й люблю. Ніякої фальші.

Він відпив кави, уважно глянув на Альфу.

— То? Ти не просто так тут. І не для ностальгії. Розказуй.

Северин не відповів одразу. Окинув поглядом лабораторію: голографічні панелі, закриті бокси, маркери безпеки. Тут усе було надто правильним, як він і сам любив.

— Скажи, — почав він повільно, — як виглядає службовий доступ, якщо він не має виглядати як злам?

Ігор ледь підняв брову.

— Хтось ходить там, де не повинен?

— Хтось ходить так, ніби має на це право.

Куратор на мить замовк.

— Тоді це або хтось із «старої гвардії», — сказав чоловік спокійно, — або хтось, кому хтось дуже розумний колись дозволив більше, ніж варто.

— І це погано, — буркнув Северин.

— Це завжди погано, — зітхнув Ігор. — Але не панікуй. Система складна. Помилки бувають. Ми їх виявимо.

— Це не помилка.

— Ти впевнений?

Северин подивився на нього прямо.

— Так.

Левицький уважно вдивлявся в Альфу кілька секунд, потім м’яко усміхнувся.

— Ми це вирішимо, Северине. Разом. Ти можеш мені довіряти.

— Саме тому я до тебе і прийшов, Ігоре.

— Молодець, хлопче, — відповів той. — Не потрібно, щоб ти залишався з цим гімном сам на сам.

Він підвівся.

— Ходімо. Я покажу тобі дещо. Можливо, це нічого не означає. А можливо… — науковець  знизав плечима. — У мене тут намітився деякий прогрес…

Северин підвівся слідом.

У грудях було неспокійно, але не тривожно.

Левицький був своїм. Розумним. Перевіреним. Майже батьком.

І саме тому Берест не сумнівався ані секунди, коли пішов за ним углиб лабораторного крила.

Вони пройшли коридором, де світло ставало ще м’якшим, майже підводним. Під ногами — матове скло з ледь помітними сигнальними лініями. За стінами щось глухо гуділо, як далекий бджолиний рій.

— Лабораторія глибокого спектра, — кинув Ігор, не озираючись. — Тут ми працюємо з енергією.

Він зупинився перед круглим залом із панорамною перегородкою. Усередині було кільце апаратури, як акуратна пастка. В центрі виднівся прозорий саркофаг, обвитий тонкими рунами стабілізації. Вони не світилися яскраво, радше тліли, як жар під попелом.