19.2

Северин відповів одразу.

— Берест.

— Це Бурий, — пролунало у відповідь. Фон за його спиною був живий і тривожний: вітер рвався між стовбурами, десь тріснула гілка, чути було приглушені голоси патруля. — Маємо проблему.

— Говори.

— Сліди в лісі. Там, де зранку був прорив. Запах… — Бурий замовк на пів секунди, ніби підбирав слова. — Дуже дивний.

Северин повільно випрямився.

— Конкретніше.

— Ми одразу це не помітили, а зараз, не знаю, що мене сюди потягло…  Чуйка, — Бурий говорив уже повільніше. — Запах, не знаю як пояснити. Він накладений. Свіжий. Але поверх старого. Як… як латка.

Северин стиснув щелепу.

— Істота?

— От у тому й річ, — короткий видих у динамік. — Ні. Немає слідів руху. Немає продавленого ґрунту. Немає зламаних кущів. Просто запах. Точно в точці прориву. І обірваний по колу.

— По колу? — перепитав Северин.

— Ідеально, — підтвердив Бурий. — Надто ідеально для хаосу.

Северин повільно перевів погляд на кулю.

Нитки всередині ледь ворухнулися.

— Хтось прикрив сліди, — сказав він.

— Так, — одразу відповів Бурий. — І ще одне.

— Говори.

— Датчики. Дві секунди. Рівно дві. У цей момент вони… не осліпли. Вони показали норму. — Пауза. — Ніби прориву не було.

Тиша між ними стала важкою.

— Повтори.

— Система зафіксувала «все добре», коли мало бути «тривога», — чітко відповів Бурий. — Наче… хтось знав, що саме треба показати. Я тільки зараз це побачив. Пробач.

— Тримайте периметр, — сказав Берест нарешті. — Без змін. Нікого не відпускати вглиб лісу. Я сам гляну логи.

— Прийняв. І ще… — Бурий знизив голос. — Це не виглядало як зовнішній злам.

— А як?

— Як доступ. Законний.

Северин заплющив очі на пів секунди.

— Дітей сьогодні не випускай з дому, — додав Бурий. — Ні за яких умов, друже.

— Я знаю, — відрізав Северин і вимкнув зв’язок.

Світло в кабінеті ледь-ледь змістилося, настільки, щоб Альфа помітив.

Це був хтось свій… Хто?

Северин повільно стиснув кулаки та потягнувся до внутрішньої кишені.

Флакон.

Маленький. Темне скло. Корок запечатаний відьомською ниткою, яка ледь тремтіла, реагуючи на його дотик. Зілля блокування резонансу.

Він таки взяв його.

А тепер дивився довше, ніж варто. Занадто довго для людини, яка не сумнівається в тому, що робити далі..

Ведмідь загарчав усередині, різко, зло. Суцільним «ні», яке не мало слів.

— Ти заважаєш мені думати, — пробурмотів Северин. — Замовкни.

Звір осів глибше всередину. Не підкорився, але дав простір Альфі. Тимчасово.

Северин повільно стиснув флакон у пальцях. Скло було холодним, але нитка на корку жила, тремтіла, ніби відчувала напругу в кімнаті. Відьомська робота. Розумна. Не для всіх.

Альфа сховав флакон у кишеню і повернувся до столу. Долоня лягла на край.

— Покажи логи, — тихо сказав він.

Куля не спалахнула. Не підкорилась. Вона… погодилась.

Нитки всередині зрушилися, розплітаючись у нову конфігурацію. Шари даних накладалися один на одного, мов прозорі карти: периметр, патрулі, сигнали. Усе знайоме. Усе правильне.

До тієї мікросекунди, про яку говорив Бурий. Там, де система показала норму.

— Хитро, — видихнув Северин.

Це не був злам. Не було слідів грубого втручання. Ніхто не ламав двері, хтось увійшов із ключем. І зробив це так чисто, що система не заперечила. Не насторожилась. Прийняла.

Свій.

Але не Альфа.

Северин відчув, як по хребту повільно, холодно прокотилася лють.

— Хтось вирішив погратися, — прошепотів він у порожнечу. — Дарма.

Куля показала маршрут доступу. Обмежений. Захований.

Службовий.

Замаскований настільки грамотно, що будь-хто інший прийняв би його за фоновий шум системи. Не як вторгнення. Не злам. Просто як… роботу.

Северин запам’ятав його з першого погляду.

Не координати, скоріше логіку.

Той, хто це зробив, знав, як мислить дім. Знав, які шари не варто чіпати. Знав, де система не ставить сигналізації, бо вважає це безпечним.

Альфа не став копати глибше.

Не зараз.

Хто б це не був, він упевнений, що його не помітили. А отже, зробить наступний крок. Або спробує закріпитися. Або перевірить межі ще раз.