РОЗДІЛ 19

БЕРЕСТ

Двері за Ліною зачинилися.

М’яко. Майже чемно.

І все одно звук вийшов остаточним, як крапка, після якої ти більше не вдаєш, що нічого не сталося.

Кабінет мовчав.

Не тим звичним, робочим мовчанням, у якому система чекає наступної команди. Це було інше. Напружене. Уважне. Так мовчить хижак у кущах, коли вирішує  стрибати йому чи ні.

Северин стояв рівно, спиною до дверей, долоні опущені вздовж тіла, плечі напружені, як перед ударом, який не можна пропустити, бо другого шансу не буде. Він не рухався. Навіть подих стримував, ніби будь-яка дрібниця могла зрушити щось значно більше, ніж повітря.

Кабінет тиснув.

Не фізично, значно глибше. На груди, на нутро, на інстинкти, які зазвичай мовчали тут, під контролем розуму.

— Скинути конфігурацію, — сказав він.

Голос був рівний. Командний. Альфівський. Такий, який десятиліттями змушував підкорятися і людей, і дім, і ліс навколо.

Куля не відреагувала.

Світло не зсунулося. Тіні не перебудувалися. Руни в дереві столу не відгукнулися тихим, слухняним теплом. Повітря не здригнулося, як завжди бувало, коли система приймала команду й підлаштовувала реальність під волю Альфи.

Нічого.

Северин повільно видихнув, не змінюючи пози.

Це було погано.

— Повна перекалібровка, — додав уже жорсткіше. — Пріоритет — Альфа.

Слова впали, як кістки на стіл. Їм відповіла тиша.

Навіть не опір. Ігнор. Це було гірше.

У грудях Береста щось ворухнулося — важке, древнє, нетерпляче.

Ведмідь прокинувся різко, без поступового підйому, наче хтось смикнув за ланцюг. Він не просто нагадував про себе — він тиснув. Вимагав. Прагнув вирвати контроль у свої величезні лапи.

Як лавина, що ще тримається на схилі, але вже навалилася всією вагою на породу.

Шерсть під шкірою ніби здибилася. М’язи налилися силою, якій не було куди подітися. Лапи хотіли землі: твердої, справжньої. Кігті — зануритися в м’ясо. Щелепи — зімкнутися на чиїйсь горлянці, щоб світ знову став простим і зрозумілим.

Контракт.

Знав, що Альфа підсунув Ліні папір замість істини. Знав, що там була межа. Заборона. Штучна відстань там, де вже виник зв’язок.

І йому це не сподобалось.

Резонанс потребував пари. Тіла. Запаху. Ритму, старшого за будь-які правила, древнього, як сама кров.

Не паперу.

Не додаткових чортових пунктів.

І точно не кроку назад.

Северин стиснув пальці в кулаки так, що побіліли кісточки. Біль був потрібен, як якір. Як нагадування, хто тут приймає рішення.

— Тихо, — прошепотів він.

Не як наказ, але як попередження.

Відповіддю став глухий, важкий імпульс — хвиля чистої, сліпої злості. Інстинктивна відмова приймати заборону там, де вже було визнання. Там, де Ведмідь уже поставив мітку, навіть якщо Альфа ще не наважився її прийняти.

Ведмідь не розумів дипломатії.

Він знав лише одне: як своє — бери.

І саме тоді куля нарешті зсунулася.

Не ривком, а міліметр за міліметром, так повільно, що це можна було пропустити. Але Северин не пропустив. Він відчув зміну раніше, ніж побачив.

Одна з ниток усередині кулі відірвалася від спільного вузла й потяглася вбік. Неквапно. Наполегливо. Туди, де Ліни вже не було. Навколо неї почали проростати нові нитки, формуючи ще один центр. Поки що тендітний, слабкий, зовсім крихітний, але…

Северин різко обернувся.

— Цього не може бути.

Слова вийшли з грудей низьким звуком, ближчим до гарчання, ніж до людської мови.

Берест підійшов до столу й поклав долоню на дерево. Не торкнувся —  жорстко притиснув. Дозволив силі Альфи вийти назовні, розійтися по волокнах, по рунах, по всій системі дому.

Світ мав відреагувати. Завжди реагував.

Нічого.

Дерево було теплим. Живим. І вперше неслухняним.

— Я — центр.

Він не підвищував голосу. У цьому не було потреби. Кожне слово важило, як камінь.

— Підтверди.

Куля зависла. Нитки всередині застигли, ніби хтось затримав подих. Уся схема на мить стала крихкою, нестійкою.

І тоді вона зібралася.

Симетрія відновилась, крім однієї нитки, де продовжувало зароджуватись щось нове.

Тиша в кабінеті стала щільнішою, стислася навколо Альфи, як невидимий кулак ворога.

— Чорт.

Северин бачив далі, ніж будь-хто в цьому домі. Далі, ніж патрулі в лісі, ніж датчики периметру, ніж артефакти-сторожі. Він знав, на чому тримається рівновага: не на силі, не на страху, навіть не на законах. На зв’язку.