18.4

— Це, — сказала я повільно, — найкоротший випробувальний термін у моєму житті. І, підозрюю, в історії цього дому.

Кутик його губ ледь сіпнувся — не усмішка, радше мікротріщина в ідеальному контролі.

— Діти тебе прийняли, — він знизав плечима. — Дім теж.

І в цю мить я зрозуміла, що це не просто слова.

Кабінет відгукнувся. Не звуком — відчуттям. Уздовж стін тонко загуло, наче хтось провів пальцями по струнах, яких я не бачила. Руни в дереві столу на мить потеплішали, не засвітилися, ні. Вони ніби… сфокусувалися. Як зіниці.

Ось чому це був мозок дому. Тут командували, тут думали. Тут приймали рішення, які дім запам’ятовував.

«А ти, Альфа? — хотілось запитати мені. — Що думаєш про мене ти?»

Але я не запитала, а він не відкрився.

— Схоже, у мене нема козирів, Ліно, — просто сказав Северин і розвів руками.

Я дивилась на течку. На чітку лінію підпису, що чекала. На чорнило, яке, здавалося, було трохи темнішим за звичайне, наче в ньому було щось більше, ніж просто фарба.

І раптом усвідомила: мене лякає не контракт.

Мене лякає те, що вже відбувається без жодного паперу.

Я підняла погляд.

Северин стояв рівно, зібрано, але ця зібраність була надто щільною, надто натягнутою. Як броня, яку не знімають не тому, що не хочуть, а тому, що бояться не впоратись без неї. Його тінь падала на підлогу неправильно, ніби дім ще не вирішив, куди її покласти. Або з ким.

Ми дивилися одне на одного.

Дім мовчав.

І в цьому мовчанні було надто багато правди.

Я взяла контракт.

Папір був теплий.

Це було неправильно. Я точно знала, він не лежав на батареї, не був щойно з кишені. Просто… теплий. Як долоня.

Я пробігла очима перші рядки, автоматично, на рефлексах людини, яка навчилася читати дрібний шрифт, бо інакше життя тебе жорстоко вчить.

Чим далі я читала, тим важче було дихати.

У кабінеті стало спекотно. Або це Альфа стояв надто близько.

Северин мовчав. Не тиснув. Не рухався. Просто дивився. Так, ніби намагався запам’ятати мене саме зараз: із цим зосередженим зморщеним чолом, із пальцями, що ледь тремтіли, тримаючи папір, із каракалом усередині, яка поводилася… ганебно.

«Лизнути. Притулитися. Залишитись».

Я ковтнула повітря, й змусила себе вдихнути ще раз. Повільно.

Це було страшно.

І водночас — затишно.

Так затишно мені не було поряд із чоловіком уже дуже давно. Після клубу я завжди рахувала відстань. Після клубу я одразу відмічала, де вихід. Я не стояла близько. Я не дозволяла собі розслабляти плечі.

А тут… тут дім стояв за спиною, як стіна. І не хотілося виходити з цього кабінету.

Каракал усередині знову зашкрябалася.

«Лизни. Ну лизни. Просто перевір».

«Заткнись», — прошепотіла я подумки, без злості. Майже ніжно.

І знову опустила погляд у папери. Літери трохи пливли, але я змусила себе читати. Повільно. Уважно.

— Заборона відносин, окрім службових? — прочитала я вголос.

Повітря в кабінеті згустилось. Навіть книги на полицях ніби завмерли, прислухаючись.

Я підняла очі.

Северин дивився на мене так, ніби не одразу зрозумів, що я сказала. Наче вийшов із глибокого, небезпечного трансу.

— Що? — перепитав він.

— Тут є пункт, — я провела пальцем по рядку. — Про заборону відносин, які не регулюються контрактом.

Мовчання.

— Тобто… — я підняла очі, — тільки службові?

Він не відповів одразу.

Я побачила, як у ньому щось напружилось, не м’язи, це було глибше. Те, що він зазвичай не показував нікому. Северин глянув на рядок. Потім  на мене.

— Це стандарт, — сказав Альфа сухо. Надто сухо. — Формальність.

— Формальність, яка забороняє все, що не вписується в рамки, — уточнила я.

— Саме так.

— О.

Я не мала відчувати розчарування, правда? Навпаки, у цьому буревії непотрібних мені почуттів нарешті з’явився безпечний острівець спокою. Межа. Правило. Стримування.

Мала б радіти.

Але в грудях запекло, аж зашкварчало. Каракал здибила шерсть, а на язиці в мене розквітла гіркота розчарування, так.

— Контракт — це межа, — продовжив Берест, дивлячись кудись повз мене, ніби так було легше втримати контроль. — Вона потрібна. Щоб ніхто з нас не зробив дурниць.

— Ти завжди так… страхуєшся? — тихо спитала я.

— Я завжди контролюю, — відповів він. — Інакше можу втратити більше, ніж готовий.