18.3

Куля з матового скла ледь-ледь здригнулася. Не різко, скоріше так, як здригається жива істота уві сні. Усередині нитки, досі застиглі в ідеально вивіреній конфігурації, повільно зрушили, ніби хтось обережно перевіряв: а якщо змінити кут?

Я відчула це раніше, ніж побачила. Холодок уздовж хребта. Легкий тиск за очима. Наче простір раптом зосередив на мені увагу.

Нитки всередині кулі потягнулися… до мене.

Не всі. Окремі. Вони ковзали в мій бік, мов пробували, нюхали повітря. Як хижак, що ще не вирішив, кидатися чи спостерігати.

— Що це?.. — тихо спитала я, і лише потім усвідомила, що сказала це вголос.

Северин різко підняв голову.

Його погляд ковзнув повз мене прямо до кулі. І от тоді я вперше побачила в ньому не контроль.

Настороженість. Подив. І… страх.

— Не рухайся, — сказав він неголосно.

Це був не наказ. Це було прохання, замасковане під авторитетну команду.

Куля відреагувала миттєво. Нитки затремтіли, конфігурація розпалась на мить — буквально на подих — і зібралася знову. Але вже інакше. Асиметрично. Неправильно. Так, ніби хтось переписував формулу на ходу.

— Вона… — я ковтнула. — Вона завжди так робить? Це… нормально?

Северин мовчав.

І це мовчання було гірше за будь-яку відповідь.

Він зробив крок до столу. До артефакту. Простягнув руку,  і зупинився за кілька сантиметрів, ніби боявся, що сам дотик зруйнує крихкий баланс.

— Ні, — нарешті сказав Альфа. Голос став глухішим. — Вона так узагалі не робить.

Каракал усередині мене завмерла.

— Що вона показує? — обережно спитала я.

— Потоки рішень, — відповів він автоматично, на рефлексі. — Ймовірності. Реакції дому на загрози. Вона… — Берест замовк, уважно вдивляючись у нитки, що продовжували рух. — Вона не має реагувати ні на кого, окрім мене.

Я ковтнула повітря.

— А на мене реагує, — сказала тихо.

Нитки знову потягнулися в мій бік. Уже сміливіше. Не агрессивно, радше зацікавлено.

І тоді сталося друге.

Світло в кабінеті зсунулося. Не згасло, а наче розгубилось. Тінь від столу лягла не туди, де мала бути. Одна з рун у дереві на мить потьмяніла, ніби втратила орієнтир.

Северин різко стиснув щелепу.

— Ні, — сказав він уже собі. — Так не повинно бути.

— Що не повинно? — я не відводила погляду від кулі.

Рух ниток зачаровував. Це був не просто танець — це було мислення. Чуже, складне, небезпечне. І мені болісно хотілося зрозуміти, що саме воно про мене думає.

— Кабінет ніколи не слухається нікого, окрім Альфи, — відповів він.

І це прозвучало не як правило. Як порушене табу.

Я зробила мікрокрок назад. Не від страху, з інстинкту. І куля… зреагувала.

Нитки рвонули за мною. Різко. Конфігурація зламалася вдруге, вже без сумнівів, без обережності.

— Стоп! — різко сказав Северин.

Не мені.

Кабінету.

Але дім відповів не одразу. Повітря здригнулося, ніби хтось вагався, зважував, сперечався сам із собою. Потім усе застигло. Світло повернулося на місце. Руни знову засяяли глухим, рівним теплом. Куля повільно, неохоче зібрала нитки в базову схему.

Але… не до кінця.

Одна ледь помітна нитка все ще тягнулася в мій бік.

Северин повільно опустив руку.

— Це вперше, — сказав він тихо. — За весь час мого головування.

Я відчула, як його погляд торкнувся мене. Не прямо, краєм. Обережно. Так дивляться на щось, що не хочеш визнавати загрозою… але вже не можеш не рахуватися з нею.

— Це погано, так? — тихо спитала я.

— Я не люблю, коли системи, які я контролюю, — сказав Альфа повільно, — починають приймати рішення без мене.

Його слова зависли між нами.

Куля нарешті завмерла. Нитки склалися в знайому, стабільну схему. Майже ідеальну.

Майже.

Я цього не побачила, ще не знала, куди дивитись. А от Северин… побачив.

Його погляд затримався на кулі довше, ніж потрібно. Не на всій,  на одному вузькому секторі, де конфігурація була трохи щільнішою. Там, де нитки лягли так, ніби хтось уже вписав у систему нову змінну. Без дозволу. Без запиту.

І прийняв її.

Я відчула, як у повітрі щось змінилось. Не магія — настрій. Температура. Наче в кабінеті раптом стало на кілька градусів холодніше.

Северин відступив від столу. Різко. Надто різко для людини, яка ще секунду тому контролювала простір рухом вій.

— Ти… — почав він і замовк.

Я підняла на нього очі. Він не дивився на мене.