18.2

Двері до кабінету зачинилися майже беззвучно. І все одно звук вийшов гучним, не для вух, для нутра. Наче дім клацнув замком не ззовні, а десь глибоко всередині мене.

Я зупинилась на порозі. Спрацював чистий інстинкт. Каракал у грудях напружилася, зібралася в пружину, ніби перед стрибком у темну воду, де не видно дна.

Тут було інакше, ніж у всьому домі. Тихіше. Густіше. Повітря не просто не рухалося, воно мало вагу. Лягало на шкіру, на плечі, на думки, змушуючи їх уповільнитись.

— Заходь, — сказав Северин.

Голос був рівний, спокійний, контрольований до кожної приголосної. Таким голосом віддають накази, які не обговорюють.  І таким же дають дозвіл увійти туди, куди не всім можна.

Я зробила крок.

Кабінет відкрився мені повільно, ніби не показував себе одразу. Великий, але без показної величі. Темне дерево стін і підлоги було не просто матеріалом, воно мов зберігало пам’ять. У його текстурі читалися кільця років, шари часу, спресовані рішення, накази, мовчання.

Уздовж стін я помітила полиці з книгами. Не декоративними. Старими. Різними. Частина була в потертій шкірі, із запахом пилу й чорнил, що давно висохли. Деякі, зі сталевими застібками, немов їх не можна було відкривати без дозволу. А деякі… наче живими.

Я не могла пояснити інакше. Від них ішло відчуття присутності, як від істот, що сплять, але все чують. Коли я ступила всередину, кілька корінців ледь-ледь змінили колір. Одна книга тихо клацнула застібкою, ніби вітала гостя.

Важкий стіл стояв не по центру, а трохи зміщений, як підлаштований під потоки чогось невидимого. На його поверхні я побачила тонкі, майже стерті руни, вплетені в дерево, не вирізані, а мов вирощені з нього.

Поряд зі столом прилаштувалась велика куля з матового скла, всередині якої застигла химерна композиція зі світлих ниток. Вона здавалася нерухомою, але коли я зробила ще крок, нитки повільно зсунулися, перебудовуючись. Карта? Модель? Мозок? Що це таке?

Світло з вікна падало дивно: ламалося, затримувалося у повітрі, ніби саме вирішувало, куди лягти. На підлозі воно складалося у чіткі геометричні фрагменти, які не збігалися з формою вікна.

Тут не було нічого зайвого. Навіть простір здавався дисциплінованим, зібраним, як добре натреноване тіло, що пам’ятає кожен рух.

— Тут… — почала я й замовкла.

Слова не знаходили опори. Ніби в цьому приміщенні вони мали вагу, і кожне треба було зважувати, перш ніж відпускати.

Северин стояв біля столу, спершись на край долонями. Підкочені рукави сорочки, чіткі жили на зап’ястях, зібрана постава хижака, який не нападає, бо йому не треба. У цьому кабінеті він виглядав… цілісно. Не господарем, ні, а частиною системи.

Тут Альфа дивився на мене не так, як раніше. Не як на няню. Не як на тимчасову змінну.

І не як просто на жінку, до якої маєш інтерес.

Скоріше, як на фактор, який уже вплинув на баланс. Як на алгоритм, що ламає працюючу формулу.

— Тут не всі почуваються добре, — сказав він. — Якщо стане важко, просто скажи.

Не вийди. Скажи.

І що? Він якось вплине?

Я кивнула, хоча сенси залишились для мене втаємниченими. А Берест навіть не збирався пояснювати щось більше за те, що вже було сказано.

Між нами зависла пауза. Вона пульсувала. Я відчула це теплом під ребрами, дивним тиском у грудях, ніби серце збилося з ритму й тепер не знало, за яким законом битися.

Северин теж це відчував. Я бачила: по напруженій щелепі, по тому, як він вдихнув надто повільно, надто усвідомлено. Альфа не зробив кроку вперед. І саме тому відстань між нами стала майже нестерпною — натягнутою, як струна між двома полюсами.

Якби у мене була нормальна матір, у всіх сенсах цього слова, я би вже подзвонила, аби порадитись, що за чортівню відчувала поруч з цим Альфою.

— Ліно, — почав він і замовк.

Моє ім’я його голосом, коли ми залишились наодинці, прозвучало інакше. Не м’якше — не знаю — глибше. Наче він звертався не до мене, а до чогось у мені. Каракал підняла голову. Прислухалася. І кабінет, схоже, теж.

— Якщо це про ранок… — сказала я тихо. — Я не хотіла порушувати правила. Я справді не знала, що це дійсно може бути небезпечним.

— Я знаю, — перебив він одразу. — Це не про ранок.

Надто швидко. Надто різко для чоловіка, який все контролює.

Я підняла погляд. Наші очі зустрілися, і між нами щось знову сіпнулося, мов натягнута струна. Різко. Болісно солодко. Повітря ніби здригнулося, стало важчим.

Я ще ніколи такого не відчувала… Я не розуміла, що це. І не знала, чи хочу зрозуміти…

— Ти не виглядаєш як та, хто діє навмисно, — додав він уже спокійніше. — Інакше дім не… — Альфа обірвав фразу. — Не реагував би так.

Знову залишилось це недомовлене між нами. Ні пояснень. Ні заперечень. Нічого. Тільки напруга в повітрі, яку хотілось різати ножем, або рвати голіруч.

Берест обійшов стіл, не підходячи впритул, але кожен його крок я відчувала шкірою. Наче простір підлаштовувався під нього, наче кабінет зсувався, дихав разом із господарем. Я зловила себе на тому, що не відступаю, як від майже всіх чоловіків після тієї ночі, коли мене зламали, і це було… незвично. Це було небезпечно.