РОЗДІЛ 18

Після обіду дім поволі видихнув, так, ніби й сам з’їв зайву порцію і тепер шукав, куди подіти енергію. Десь угорі заскрипіли сходи, у вікна повзли довгі післяобідні тіні, а запах супу ще тримався в повітрі, мов непроханий гість, що не поспішає йти.

— Уроки, — коротко сказав Северин.

Слово впало на стіл важче за молоток судді. Ефект був миттєвий.

Остап без зайвих рухів зібрав тарілки, склав їх у стос, як солдатів перед шикуванням, і кинув на Назара погляд старшого офіцера. Там було все: і «я за тобою стежу», і «не змушуй мене», і тихе «я втомився бути твоїм менеджером».

— Я все зроблю швидко, — пообіцяв Назар уже раз у п’ятнадцятий. Він ішов слідом за братом.  — Максимум година. Ну… півтори. Якщо задачі з підвищеною складністю. А вони будуть. Я відчуваю.

Він навіть приклав руку до грудей, для драматичного ефекту.

— Ти завжди це відчуваєш, — не озираючись, відказав Остап. — І завжди помиляєшся.

— Це називається наукова інтуїція!

— Це називається прокрастинація, — долетіло вже з коридору, разом із глухим тупотом кроків.

Сходи прийняли хлопців без сентиментів: ритмічно, сухо, з характерним «тук-тук», ніби рахували секунди до катастрофи під назвою «домашнє завдання».

Стефа ж, на відміну від братів, світилася так, ніби щойно виграла війну без єдиного пострілу.

— А я піду гратися, — урочисто оголосила вона. — Мені треба врятувати королівство від нудьги. Це стратегічно важливо.

Вона вже крокувала до своєї кімнати, розмахуючи уявним плащем.

— Не ламай нічого, — буркнула Марта, збираючи зі столу прибори з тією швидкістю, яку мали лише жінки, що нянькались з трьома дітьми і великим будинком.

— Я не ламаю! — обурилась Стефа. — Це креатив!

— Тим паче, — пробурмотіла видра. — І не балуйся з трансформацією. Нові сукні зараз ніхто замовляти тобі не буде.

Стефа насупилась, склала руки на грудях і важко зітхнула, так, ніби на неї щойно звалили відповідальність за світовий баланс.

— Але я теж хочу випускати звіра, як брати і тато!

— Випускай його в подушку.

— Так нечесно! — спалахнула Стефа. — Всі вже можуть обертатись, а я скоро в перший клас піду! І так ніколи власних лап не бачила!

Вона навіть підняла ногу, уважно подивилась на неї, ніби очікувала, що та ось-ось передумає і перетвориться на щось значно більш хиже.

Марта зупинилась, глянула на неї зверху вниз, уже без буркотіння, по-справжньому уважно.

— На все свій час, Стефунька, — сказала м’яко. — Лапи, то не іграшка. Їх треба вміти носити.

Стефа подумала. Кивнула. А тоді хитро примружилась.

— Залишається тільки тренуватися. Подумки.

І з цими словами зникла за дверима, грюкнувши ними так, що дім лише тихо хмикнув, терпляче, по-батьківськи.

Северин, який увесь цей час мовчки спостерігав за хаосом, лиш повільно ковтнув каву. Вираз його обличчя читався без перекладу: з цілим поселенням розібратися легше, аніж із купкою власних дітей.

Я підвелася, майже машинально зібрала стосик тарілок і рушила до мийки. Руки самі знали, що робити — старі звички, які не питають дозволу.

— Залиш, — сказала Марта, навіть не обертаючись. — Не твоє.

— Та я ж можу…

І саме в цю мить дім вирішив показати, хто тут головний.

Раковина тихо дзенькнула, попереджувально, як хтось дуже ввічливий, але з характером. Вода ввімкнулась сама. Тарілки м’яко з’їхали з моїх рук, зависли на мить у повітрі, а тоді вишикувались у рівний ряд, як слухняні солдати перед перевіркою.

І… почали митися.

Самі.

Губка підстрибнула, зітхнула — я клянуся, саме зітхнула — і взялася натирати тарілку з таким завзяттям, ніби від цього залежала її честь і подальша кар’єра в цьому домі.

— О… ого, — видала я дуже інтелектуальний коментар.

Підлогою тим часом котився робот-пилосмок, неквапно, але ґрунтовно збираючи крихти після обіду, ніби це було не прибирання, а священний ритуал.

— Не лякайся, — Марта знизала плечима. — Він любить порядок. І коли його не смикають по дрібницях.

— Він… завжди так?

— Ні, — фиркнула вона. — Лише коли в гарному настрої.

Посуд дзенькав, вода дзюркотіла, виделки чемно складались у шухляду. Одна ложка — явно з характером — спробувала втекти, ковзнула вбік, але сила дому безапеляційно притягнула її назад, змусивши лягти рівно.

— Вона новенька, — буркнула Марта. — Учора купила у Тараса. Ще не звикла до дисципліни.

Я дивилась на все це широко розплющеними очима, ніби вперше побачила, як виглядає справжня домовитість, помножена на магію.

— От що значить правильно використовувати прогрес і чари, — тихо сказала я.

— А ти думала, ми тут у коробці з цегли живемо? — кинула Марта. — Пф-ф.