17.2

 Марта дістала з шафки баночку, відкрутила кришку, понюхала, схвально хмикнула.

— Не смикайся.

— Я й не…

— Смикаєшся, — відрізала Марта і міцніше притиснула холодний компрес до мого чола.

Я стиснула зуби.

— Ай.

— Не айкай. Це лікувальне ай, — сказала вона, вже намазуючи синець маззю. — Синець гарний, але не смертельний. Поки що.

— Поки що? — насторожилась я.

— З цими трьома завжди «поки що», котяро.

Вона працювала швидко, чітко, бурчала без пауз, але руки були обережні. Майже ніжні.

Я раптом усвідомила: в її буркотінні, у цій різкій, колючій манері було щось… тепле. Справжнє. Така турбота не гладить, вона тримає, щоб не впасти.

— Ти знаєш, чому попередні няньки тут не приживались? — раптом спитала вона.

— Бо… — я ковтнула, — діти складні?

— Діти  нормальні, — відрізала Марта. — Складні дорослі. Вони приходили з очима «я тут на трохи, хіба що Альфа добре попросить». А Дім таких не терпить. Він пам’ятає всіх. Кого вигнав теж.

— Він… — я не наважилась закінчити.

— Він не злий, — перебила видра. — Він вірний. Це гірше.

У стінах щось тихо клацнуло, наче підтверджуючи слова давньої подруги.

— А ти, — Марта нахилилась ближче, — не дивишся на вихід, котяро. Ти дивишся на кухню. На дітей. На капці. На те, що зламалось, і думаєш, як полагодити.

Я відчула, як щоки потеплішали.

— Це погано?

— Мені це подобається, — чесно сказала вона. — Але не задирай носа, бо Альфа ще довше думатиме, чи прийняти тебе на постійну роботу.

— Він і так думає.

— Ага, — буркнула Марта. — Тому й мовчить. Розумні чоловіки мовчать, коли бояться.

— Чого? — вийшло тихіше, ніж я планувала.

— Того, що вже пізно не пускати, бо саме зайшло.

Марта відступила на крок, оцінила свою роботу.

— Так. Житимеш.

— Дякую.

Десь у глибині дому приглушено грюкнули двері, і світло в кухні стало ще трохи теплішим.

— І ще, — додала Марта, вже прибираючи мазь. — Якщо  цей старий халамидник знову підсовуватиме тобі меблі — роби вигляд, що не помітила. Інакше сяде на голову.

— Хто? — нервово всміхнулась я.

— Обоє, — сказала вона і кивнула кудись у коридор.

Я видихнула.

— А ти не така проста, як здаєшся, — сказала я тихо.

— Та й ти, котяро, — хмикнула Марта. — Та й ти…

Видра гучно грюкнула кришкою каструлі, наче поставила фінальний акорд у нашій розмові.

— Все, — оголосила вона. — Обід. А хто не прийде за дві хвилини — їсть холодне й мовчки.

— Це погроза? — обережно уточнила я.

— Це традиція, — буркнула вона, і вже на ходу додала: — І не сиди, як статуя. Допомагай. Раз уже вижила.

Я встала. Стілець, звісно, одразу відсунувся назад, делікатно, майже вибачливо.

Кухня швидко наповнилась звуками: тарілки, прибори, вода з-під крана. Пахло домашнім, смачним, таким, що заспокоює навіть внутрішніх хижаків. Каракал у грудях вмостився клубком, але не спав, прислухався.

Першими влетіли діти.

— Я мив руки! — одразу заявив Назар.

— Двічі? — не повертаючи голови, уточнила Марта.

— Ну-у…Майже.

— Сідай. Будеш їсти й думати про сенс життя, — відрізала вона.

Остап мовчки поставив тарілки на стіл. Стефа залізла на стілець і з виглядом королеви, що зійшла до простолюду, склала руки на колінах.

— Я сьогодні їм без драм, — попередила вона всіх. — Але це не точно.

І саме в цей момент з’явився Северин.

Простір довкола нього змінився, ніби хтось непомітно підкрутив світло й температуру водночас. Повітря стало густішим, теплішим, щільнішим на дотик. Я відчула це спиною ще до того, як обернулась, як відчувають грозу ще до першого грому.

— Сідай, — буркнула Марта. — Поки гаряче. Ти нас не часто балуєш появою на обід, тож сьогодні, вважаймо, що свято.

Він кивнув і рушив до столу. Я взяла тарілку, зробила крок… і наші пальці ледь торкнулися. Дрібниця. Майже нічого.

Але мене вдарило теплом так, що на секунду потемніло в очах.

Я різко втягнула повітря, віддала порожню тарілку й відступила на півкроку, ніби торкнулась оголеного дроту.

— Все добре? — тихо спитав Альфа.

— Так, — надто швидко відповіла я. — Просто… гарячий. Суп гарячий.

— Це ж суп, — серйозно зауважив Назар. — Він завжди гарячий.