РОЗДІЛ 17

Дім Северина вже маячив попереду: темний, розкішний силует, врівноважений і спокійний, як хижак, що ліг відпочити, але не спить. М’яке світло у вікнах тремтіло, ніби серцебиття, заховане за товстими стінами.

Як тільки ми наблизилися до повороту, в повітрі щось клацнуло. Ледь відчутний розряд, як тоді, коли торкаєшся наелектризованої ковдри й на секунду завмираєш, не розуміючи, чому тіло раптом згадало, що воно живе.

Я це відчула шкірою.

Дім впізнав нас. Точніше, його захист.

Машина Северина першою звернула на подвір’я. Ворота розчахнулися майже безшумно, і лише руни на стовпчиках тьмяно спалахнули, вітаючи свого Альфу. Спокійно. Впевнено. Без сумнівів.

Коли ж мій бампер перетнув невидиму межу, по спині пробігли мурашки. Інші. Не ті, що від голосу Береста чи його погляду. Холодніші. Уважніші. Як дотик чужої свідомості, що не поспішала, але вже все про мене знала.

Ми припаркувалися поруч.

Дверцята відчинилися майже одночасно.

Назар вилетів першим — чиста кінетична енергія у дитячому тілі.

— Тату, я придумав! — вигукнув він, ще не торкнувшись землі. — Наступного разу ми можемо робити маятник прямо в гаражі. Там і стеля підходяща, і простір, і…

— Ні, — сказали ми з Северином в унісон.

Наші погляди зійшлися десь посеред подвір’я. Коротко. Різко. Як зіткнення двох хвиль, що не планували зустрічатися, але не змогли оминути одна одну.

І знову це сталося.

Той підшкірний відгук. Поле, що натягується, як тонка жива нитка. Ніби між нами давно протягнули невидимий дріт, і тепер кожен подих, кожен рух віддавався по ньому в обидва боки.

Я поспіхом відвернулась, допомагаючи Стефі з ременем.

— Обережно, ваша величносте, — буркнула я. — Не застрягніть.

— Не застрягну, — хмикнула вона, сповзаючи з сидіння. — У мене є своя особиста нянька.

Слово вдарило під ребра. Точно. Без попередження.

Особиста.

Я завмерла всього на мить, але всередині щось тріснуло, тихо, майже сором’язливо.

У мене ніколи не було «моїх» дорослих. Були ті, кому я щось винна. Ті, перед ким треба було тримати спину рівно і не надто багато хотіти. Любов у моєму житті завжди йшла з рахунком, умовами і термінами.

Я звикла бути чужою серед своїх.

А тут маленька істота з короною на голові заявляє про «особисту няньку» так, ніби це щось просте й природне. Як дихати.

— Тимчасова, — прошепотіла я, більше для себе, ніж для неї. — Поки вам не знайдуть когось іншого.

— Пізно, — задоволено відповіла Стефа, не озираючись. — Ми вже проголосували за тебе.

Хлопці тим часом уже встигли вивантажити з багажника шолом, рюкзак і ще якийсь мотлох, який Назар із гордістю називав «обладнанням». Северин спостерігав за цим трохи осторонь: руки в кишенях, плечі широкі, постава спокійна, але насторожена. Його тінь лягала на плитку, мов ще один охоронець.

Я зачинила дверцята, обійшла машину й зупинилась біля капота.

Каракал у грудях обережно висунула носа: "Тут шумно, тут пахне домом, тут… небезпечно добре".

— Ліно, — покликав Берест.

Я підняла очі.

В його погляді вже не було тієї різкості, що на дорозі. Але й справжнього спокою теж. Там жевріла напруга: стримана, доросла, небезпечна.

— Ми поговоримо пізніше, — сказав він. — Без маятників, багажників і… творчих інтерпретацій фізики.

— Я підготую конспект, — автоматично вирвалось у мене.

— Я не сумніваюсь, — кутик його губ сіпнувся. — А зараз — душ, лід на чоло. І жодного героїзму. Якщо голова розболиться, приходь до мене або до Марти. Зрозуміло?

О, вже накази пішли. Знайомий режим, вже легше.

— Я не люблю бути пацієнткою, — буркнула я.

— Я теж не люблю, коли мої люди ходять із розбитою головою, — так само спокійно відповів він. — Доведеться потерпіти обом.

Мої люди.

Ну все.

Каракал усередині вистрелила конфетті.

Я змусила себе кивнути. Рівно. Стримано. Наче нічого не сталося.

Щойно ми переступили поріг, Дім зреагував. Світло в холі стало м’якшим, теплішим. Підлога під ногами ледь відчутно прогрілася, ніби хтось зсередини підкрутив комфорт на півподілки вище. Я зробила крок, і просто переді мною з’явилися капці. Домашні. Абсолютно не мої.

Я зупинилася.

— …Ем, — видала дуже інтелігентний звук.

Стефа теж зупинилась. Подивилась на капці. На мене. На капці ще раз.

— Це що таке? — підозріло звузила вона очі.

— Це… — я розгублено глянула на підлогу. — Я не просила.

— А він і не питає, — хмикнув Назар, вже скидаючи кросівки. — Дім сам вирішує.