16.4

Стефа, яка ще секунду тому розмахувала короною й роздавала стратегічні дозволи на відвідування спалень, завмерла.

Маленьке личко — те саме, на якому щойно грали всі відтінки нахабної королівської мудрості — стиснулось, ледь помітно, як крихітний кулачок усередині. Я не побачила сліз. Не побачила навіть тіні істерики. Але побачила правду.

Голою, незахищеною, як дріт без ізоляції.

І одразу пошкодувала, що запитала про таке.

— Вибач. Я не хотіла… Не відповідай.

Стефа знизала плечима, так чесно, так по-дорослому, що в мене щось у грудях тьохнуло.

— Вона мені  не мама, — сказала дівчинка рівно. Навіть надто рівно. — Вона Амалія.

— Що?

— Вона не дозволяла називати її мамою.

Мене прошило струмом, від кінчиків пальців до сонячного сплетення.

— Якщо ти не хочеш говорити… — обережно почала я, — ми можемо змінити тему.

Стефа подивилась у вікно. Сонячні промені ковзали по склу, лишаючи жовті смуги, ніби хтось малював дорогу спеціально для нас. Вона мовчала так довго, що я вже вирішила — все, межа.

А потім дівчинка зітхнула. Втомлено.

— Амалія не була злою, — сказала вона раптом. — Просто… їй було з нами незручно.

Я обережно повернула голову, щоб не злякати цей момент.

— Незручно?

— Так. — Стефа знизала плечима. — Ми шумні. Ми постійно щось ламаємо. Назар думає вголос, Остап дивиться так, ніби бачить крізь людей, а я… — вона скривила губи, — я завжди все помічала.

Вона зробила паузу, ніби вирішувала, чи варто казати далі.

— Амалія любила порядок. Красиві речі. Щоб усе було… правильно. Щоб тато виглядав як на обкладинці журналу. Щоб дім був тихий.

— А ви?

— А ми псували цю картинку, — сказала Стефа просто. — Я якось пролила сік на її сукню. Випадково. Вона не кричала. Навіть усміхнулась. А потім пішла перевдягатись і не вийшла до вечері.

— І?

— І тато сказав, що вона втомилась. А я тоді вперше подумала, що втомлюються не від дітей. Втомлюються від життя, яке не твоє.

У мене в горлі пересохло. Це були занадто дорослі висновки, як для такої маленької дівчинки. Зболені.

— Мені шкода.

— Вона часто казала, що ми «чужі», — додала Стефа. — Не прямо. Типу: «Северине, ти ж розумієш, я ніколи не була готова до сім’ї, це була помилка погодитись на той експеримент».

— Експеримент? — не зрозуміла я.

Дівчинка лишень знизала плечима.

— Вона теж була науковицею, приїхала до наукового центру з іншого клану, для обміну… цим як його…

— Досвідом, — підказала я.

— Ага, точно. І зустріла мого тата. Я завжди думала, що це було кохання з першого погляду, як в серіалах. Але…

— Але?

— Але часто чула від Амалії про ту «кляту помилку» і:  «Я не знаю, як бути для них правильною».

— Вибач, — похитала головою я. — Не хотіла тебе засмучувати.

Це була важка тема для малої, і я вже пожалкувала, що зачепила її. Але слова зі Стефи лились, наче з діжки, яку нарешті прорвало.

— Я зрозуміла, що правильної не буде, — знизала плечима вона. — Або любиш. Або ні. Вона — ні.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося, але не від жалю. Від злості.

— Вона пішла сама? — тихо спитала я.

— Так. — Стефа кивнула. — В один день. Зібрала валізу. Поцілувала тата в щоку. Сказала, що їй треба «пожити для себе». Мене погладила по голові й сказала: «Ти сильна дівчинка. Ти зрозумієш».

— І ти зрозуміла?

— Не знаю, — відповіла Стефа. — Вона не хотіла бути частиною зграї. А тато… — вона на мить замовкла, — тато не з тих, хто тримає того, хто не хоче триматись.

Це прозвучало як вирок.

— Амалія… ніколи нас не любила, — додала мала. — Тому й пішла.

Голос її не тремтів. Але щось у ньому було таке… гостре. Що навіть я боялась необережно порізатись.

Я відкрила рота, закрила.

«Ліна, не смій зараз лізти зі своїми дорослими співчуттями. Ця дитина говорить так, ніби дихає. Правдою. Без зайвих прикрас», — подумки відсмикнула себе.

— Тато сумував. Довго. Я думала, що вона пішла через нас. Він — що через нього. Остап, що якщо довго чекати, то вона повернеться.

— А Назар?

— Назар вирішив, що світ ідіотський, — хмикнула Стефа. — І що краще будувати свої формули, ніж вірити дорослим.

Я усміхнулась крізь клубок у грудях.

— Це… Це не твоя провина. Ти знаєш?

Стефа закотила очі, але не зло, скоріше втомлено, по-дорослому втомлено.

— Та я знаю. Я ж не маленька.

Пауза.

— Це Остап у нас дурник.