16.3

— Я не боюся твого тата, — нарешті сказала я. — Я його… поважаю.

Каракал на ці слова закотила очі так, що мозок ледь не тріснув.

— Ага, — протягнула Стефа. — Це як я поважаю шоколад?

Мені довелося відвернутися до дороги, щоб не зареготати в голос.

— Я… не думаю, що це одне й те саме.

— Та точно те саме, — відмахнулася мала. — Я теж кажу, що «поважаю», але якщо хтось залишить плитку без нагляду, ну, повага повагою, а інстинкти ніхто не скасовував.

Каракал усередині зависла, наче й розгублено, й одночасно з непристойним розумінням ситуації.

— Дякую, Стефо, — буркнула я. — Ти зараз дуже допомогла моїй нервовій системі.

— Я завжди допомагаю, — гордо заявила вона, поправивши корону так, ніби перед нею вже стелилися червоні килимові доріжки. — Наприклад, от зараз: якщо ти поважаєш мого тата…

Вона зробила паузу.

— …то чому така червона?

— Це освітлення, — збрехала я, сонце ховалося за соснами й давало мінімум золотистих відблисків.

— Угу, — протягнула Стефа. — Освітлення.

— Ти багато чого знаєш для свого віку, — нарешті змогла видушити я.

— Це все інтернет, — невинно відповіла вона. — І те, що я живу з трьома ведмедями. У нас емоції видно за кілометр. Особливо… цікаві.

Машина попереду плавно перебудувалась ліворуч, і я теж перемістилась. Серце в мене чомусь також перемістилось, кудись у п’яти.

— Добре, — сказала я, намагаючись змінити тему. — Давай так: я не боюся твого тата, і я не… червонію. Просто він… сильний. І серйозний. І… е-е… високий.

— І гарний, — невинно додала вона.

Я вдавилася власним язиком.

— Я цього не казала!

— Ти цього не казала вголос, — уточнила маленька аналітикиня. — А я читаю по виразу обличчя. У мене талант. Марта каже, що відьомський.

О, прекрасно. Прекрасно!

У дівчинки прокидався дар читання емоцій? У братів були небезпечні для мого здоров’я та спокою ідеї. У батька — силове поле, від якого мене підкидає.

— Суцільний набір для нервового зриву…

— Це ще квіточки, — з глибоким, зовсім недитячим зітханням сказала Стефа. — Он у нас няні як жили? Тільки зайшла в дім, і вже розглядає тата, як двері у склад з ласощами.

— Що? — я мало знову не в’їхала в узбіччя. — В сенсі… як двері?

— Як двері в спальню, — уточнила вона тоном медичного працівника, який змирився з тим, що пацієнт не дуже тямить. — Бо всі няні, всі, і половина молодих перевертниць поселення хочуть туди пролізти. У спальню тата.

— Стефо! — я захлинулась повітрям, паленіючи до вух. — Ти не можеш таке говорити!

— Чого це? Це ж правда. — Вона знизала плечима й розвела руками. — Вони думають, що там, у нього, ховається якась скриня зі скарбами. Або шоколадками. Бо ну чому ще всі так туди лізуть?

Каракал усередині зареготала так, що хребет вібрував: «Шоколадки! Шоколадки він там ховає! Чуєш, Ліно? Підемо перевіримо!»

— І ти… — я ковтнула слова. — Ти… допомагала їм?

— Тьфу! — вона зневажливо махнула рукою. — Я ще жодній не допомогла. Ніяких екскурсій, підказок, схем обходу охорони та магічних руничних пасток. Ніяких «ти скажи татові, що мене немає вдома».

Я кліпнула.

— Ти робила таке?

— Я нікому не допомогла, — наголосила вона, піднімаючи палець угору. — Хоч… Хоч Карина постійно натякає, — зітхнула мала. — «Стефочко, ти ж добра дівчинка, розкажи татові як любиш тітоньку Карину». А сама пахне так, що навіть Назар втрачає здатність думати.

Схоже я даремно хвилювалась, що вовчиця майстерно маніпулює цією дитиною. Бо тут свій непоганий ляльковод підростав, який хоч і захоплювався вихователькою, але голову мав не тільки для корони.

— Це погано? — уточнила я.

— Це підозріло! — обурилась Стефа. — Бо коли хтось пахне так сильно, значить дуже хоче щось отримати. А тато і так втомлений, йому ще якихось бракувало…

Я відчула, як щось тепле й незручне прокотилося в грудях. Ревнощі? Серйозно, Ліно? До Карини?

Це сюр якийсь.

Я вдихнула й спробувала не показувати на обличчі емоційний апокаліпсис.

— І ти… — голос зрадливо охрип. — Чому зараз все це мені розповідаєш? Як це працює?

Стефа поглянула на мене, зосереджена, як стратег перед важливою битвою.

— Розумієш… — вона нахилилась ближче. — Ти не схожа на мисливицю за татом.

— Я?.. — моя кардіосистема не розуміла, чи бігти, чи лягти й прикинутись мертвою.

— Ти не витріщаєшся на нього, як на двері зі скарбами, — пояснила дівчинка. — І не ходиш колами, як ті тітоньки. Ти просто… дивна.

— Дякую, мабуть… — видихнула я.

— Ні, це справді комплімент! — Стефа всміхнулась. — Ти не виглядаєш так, ніби хочеш залізти в спальню тата заради шоколадок.