16.2

Альфа ще якусь мить дивився на мене, ніби хотів додати щось ще, якісь крапки над «і», але передумав. Потім коротко кивнув, розвернувся й пішов до своєї машини.

Поле потроху зібралося докупи. Дихати стало легше. Не значно, але хоч якось.

Діти отямилися першими.

— Я з татом! — оголосив Назар, уже розстібаючи ремінь. — Треба перевірити, як він кермує під впливом зайвого стресу.

— Мені довдеться лишитися з Ліною, — спокійно сказав Остап. — Їй потрібен відповідальний дорослий на борту.

— Я теж тут! — Стефа вчепилася в сидіння, ніби боялася, що її хтось відчепить. — Бо якщо їй стане погано, я вмію робити дихання… ну це… штучне. Я бачила в серіалі.

Я хрипко видихнула.

— Дякую, рятувальна команда. Думаю, я дотягну до дому без реанімації.

Северин, уже відчинивши дверцята свого авто, повернув голову.

— Стапко  зі мною, — сказав рівно. — Зарко теж. Стефа… як хочеш.

— Я хочу з Ліною, — без паузи видала дівчинка. — У нас важлива розмова. По дівочих справах.

«По дівочих справах» прозвучало так, ніби ми збираємось викликати демона макіяжу.

Погляд Альфи ковзнув по мені. Щось у ньому на мить розм’якло.

— Добре, — кивнув він. — Але обережно. Без фокусів.

— Які в нас фокуси, тату, — тут же обурився Назар. — Ми просто їдемо додому. В безневинних машинах. По стандартній дорозі.

— Саме це мене й лякає, — пробурмотів Берест і нарешті сів за кермо.

Через хвилину розсадка була вирішена: хлопці у чорному металевому монстрі Альфи, ми зі Стефою — в скромнішій, ощадливій коробочці. Дверцята клацнули, мотор відгукнувся низьким гулом.

Северин виїхав першим. Я  за ним, тримаючи відстань, як порядна перевертниця, яка вчора ще не знала, що сьогодні її нервова система буде сушитись на мотузці.

Ми скоро вибралися за межі поселення, асфальт змінився знайомою дорогою до помешкання Альфи. Ліс праворуч і ліворуч стояв, як глядачі. Сонце ховалося в гіллі, кидаючи на дорогу смужки світла.

Стефа миттю підтягнулася вперед, просунувши свої тонкі пальці між сидіннями, і вмостилась поруч.

— Ти бачила, як тато… — вона заколихала корону на голові, розтягуючи слова. — Як він на тебе дивився?

Каракал усередині одразу підскочила, наче хтось кинув у неї сірник.

— Е-е-е…

— Я б на твоєму місці, Ліно, не дратувала мого тата. Він справедливий Альфа, але легко звільняє нянь. А ти мені подобаєшся, тож постарайся затриматись в нашому будинку, ок?

Ця дитяча безпосередність вибивала в мене грунт під ногами.

— Я тобі подобаюсь? — чомусь із завмиранням серця перепитала я.

— Ой, не на тих деталях ти зосереджуєшся. Мій тато…

— Все нормально, Стефа, тобі просто здалось. Твій тато так дивиться, — обережно сказала я. — На всіх.

— Не так, — впевнено заперечила мала. — На всіх у нього один погляд: «ведмідь, зайнятий проблемами». А на тебе: «ведмідь, в якого проблеми з тобою». Це різні речі.

Я задихнулася сміхом, який дивом не вилетів назовні.

— Дуже цікава класифікація, ваша величносте, — прошепотіла я. — Але давай це поки тримати в таємниці. Добре?

— Від кого? — здивувалася вона. — Від тата? Пізно. Він теж знає.

Супер. Прекрасно. Чого ще варто було очікувати від родини, де всі емоційно тупцюють по моїх оголених нервах, як по батутах?

Попереду мигнули сигнальні вогні машини Береста. Я акуратно трималася позаду, ледь торкаючись педалі газу й намагаючись не розглядати його авто, як небезпечного хижака.

Каракал, звісно, розглядала. І фантазувала як вже вилизала скло зсередини. Паскудна кицька!

— Ліно, — Стефа нахилилась ближче. — Ти не забудеш, що ми тепер зграя?

Слова ударили не гірше рюкзака.

Я ковтнула.

— Не забуду, — пообіцяла тихо. — Але… в зграї теж є правила. Наприклад, маленькі королеви не здають нянь татові при першій же нагоді.

— Я не здаю, — зітхнула вона. — Я просто іноді не можу втриматись від правдивих коментарів.  Знаєш, я ж блог свій веду, у мене навіть є аккаунт в Тік-Трок, і підписники! Цілих п’ять, круто, так? Стану відомим блогером.

— А як же мрія бути королевою? — обережно нагадала я, окинувши поглядом її корону, яка загрозливо поїхала набік.

— Легко поєднується, — відрізала Стефа. — Це ж сучасний світ. Я буду королево-блогеркою. Типу, Її Величність Контент.

Я захрипіла від стримуваного сміху.

— Її Величність… хто?

— Контент! — повторила з гордістю. — Ну, щоб у підписників було відчуття, що вони не просто дивляться, а причетні до великого. До нашого хаосу.

Каракал усередині зависла десь між треба «шипіти» й «зареготати».