РОЗДІЛ 16

Ой, маятник.

Мій хребет видав звук, який у природі відповідає: «Тікаймо, дурепо, поки не пізно». Але я залишилась стояти, мов забула як взагалі рухатись.

— Маятник? — перепитала я голосом людини, яка щиро сподівається, що слово зараз само себе пояснить і ще й вибачиться.

— Так, — Северин спрямував погляд на дітей, потім назад на мене. — Оцей… Ньютонів. Я про нього щось не знаю?

Та багато чого, власне…

— Ну, — я кашлянула. — Розумієш… річ у тім, що… це була… освітня ініціатива.

— Освітня? — повторив Альфа.

— Дослідницька, — уточнила я, намагаючись надати голосу більше професійної ваги. Вийшло кепсько.

— Наукова! — підскочив Назар. — Дуже наукова! Якби ти бачив, що ми… тобто… що я… у сенсі… що… ой.

Остап тихо схопив брата за рукав і потягнув назад, наче рятував від неминучого провалу.

— Назар хотів сказати, — рівним голосом втрутився він, — що ми все зробили під контролем. Дорослого. Відповідального. Компетентного.

Я відкрила рот, щоб запитати, хто ж той компетентний дорослий, і вчасно його закрила.

Ох, молодці. Здають мене ніжно, але ефективно.

Стефа, не відводячи очей, зробила рух пальцем: провела у повітрі лінію у себе під підборіддям, ніби тесля міряв дошку.

От і все. Прилетіла, наздогнала, приземлилася.

— І причому тут маятник?

Каракал усередині різко сіла.

— Маятник? — повторила я, тягнучи час, як жуйку. — Та взагалі ні при чому.

— Це точно, — негайно підхопив Назар із заднього сидіння. — Абсолютно ординарна подія в історії фізики.

Остап заплющив очі. Стефа втиснулася в спинку сидіння й притисла до грудей корону, як реліквію.

Северин трохи нахилив голову. Погляд був прямий, важкий.

— Конкретніше, — спокійно сказав він. — Бо я чую слово «маятник» і бачу на твоєму лобі слід від… гравітації.

Я автоматично прикрила чоло долонею. Синець, звісно, теж злякався й, мабуть, став ще яскравішим.

— Це не пов’язано, — видала я. — Тобто… пов’язано, але опосередковано. Теоретично.

— Теоретично, — повторив Назар таким тоном, ніби ми зараз захищаємо дисертацію.

— Конкретніше, — повторив Берест. — Будь ласка.

Я вдихнула. Добре. Якщо вже знову потрібно брехати, то красиво.

— Ми обговорювали з дітьми основи фізики, — серйозно почала я. — Освітня бесіда. Нікого не чіпали, нікого не кидали, нікого не підвішували.

Остап тихо хмикнув. Я наступила йому поглядом на ногу.

— Назар… захопився, — визнала я. — Хотів пояснити маятник Ньютона. На словах. Він показував траєкторію… рукою. Дуже активно.

— Дуже наочно, — підтвердив Назар. — Тато, ти ж сам знаєш як важлива візуалізація процесів. Без наочності немає науки.

— І в процесі цієї… візуалізації, — продовжила я, — одна… е-е… одиниця навчального приладдя випадково змінила траєкторію.

— Кардинально, — з жалем додав Назар.

Северин звів брову.

— Одиниця навчального приладдя? — уточнив він.

— Рюкзак, — видихнула я. — З книжкою. І бутербродом. Дуже небезпечне поєднання, як виявилося.

Десь позаду тихенько хрюкнула Стефа, прикривши рот рукою.

— То рюкзак упав тобі на голову, — підсумував Берест.

— Не впав, — обурився Назар. — Він здійснив контрольований політ з незначним відхиленням від розрахунків.

Я глянула на нього так, що навіть його шолом, якби був в руках, сам стрибнув би в кущі.

— У будь-якому разі, — поспішно сказала я, — усе минулося. Трохи прикро, трохи фіолетово, зате всі живі, цілі, школа не вибухнула, і ніхто не катався в багажнику.

Я захлинулась останніми словами. От чорт.

Погляд Северина звузився.

— В багажнику?

Позаду запанувала така тиша, ніби трьом дітям одночасно вимкнули звук.

— В умовному, — блискавично додала я. — Метафоричному. Образному. Ми всі, так би мовити, символічно рухаємося в багажнику власних помилок.

Каракал усередині закотила очі так, що аж хвіст підкрутився.

Северин подивився на мене ще кілька довгих секунд. Потім повільно перевів погляд на дітей.

— Це відповідає дійсності? — спокійно спитав він.

— Не зовсім, — першим заговорив Остап. Голос був рівний, серйозний.

— Тобто ви намагались мене обдурити на чолі з власною нянею, правильно я розумію?

Я стислась, ну… Якщо подивитись з цього боку…

— Це був… невдалий показовий жест. Рюкзак справді зійшов з траєкторії. Але Ліна нас не… — Остап зам’явся, підбираючи слово, — не видала. Спробувала прикрити, але, схоже, вона не вміє брехати.