15.3

— Погана тенденція? — повторила я, вже відчуваючи, як зсередини здіймається хвиля… не сміливості, ні. Скоріше паніки, замаскованої під складний характер. — Якщо вже про тенденції, пане Бересте…

— Я просив не називати мене паном, Ліно, — урізав він низьким, глухим голосом.

— …ви теж мені брешете, — видала я, бо якщо вже летіти у прірву, то красиво.

Зі страху, що язик зараз зав’яжеться у вузлик, я перескочила на «ви». Я б і на гілку найближчої сосни перескочила, але білячих генів у мене не спостерігалось. На жаль. Дуже на жаль.

Погляд Альфи миттєво потемнів. Змішався з тінню. Став глибшим, небезпечнішим.

— Я? — тихо уточнив чоловік, наче ще сподівався, що почув щось інше.

— А хто ж іще? — я схрестила руки, хоча пальці тремтіли. І коліна. І все всередині, здається, перейшло на вібраційний режим.

— І де саме я тобі збрехав? — ще спокійніший тон. А спокій у хижака, то найгірша ознака.

І очі такі чесні зробив, що я на секунду забула, в чому його мала звинувачувати.

— Гадаєш, не потрібно було попереджати нову няньку про… Порожніх? — я подалася вперед. — Заздалегідь? До того, як вона ступила на територію поселення? До того, як щось з того, що взагалі не має існувати, ледь не відправило її у нокдаун?

Каракал всередині вирівнялась, гордо випнувши груди: «нарешті ми звучимо як хижак, а не як переляканий рудий хом’як, який упав у миску з манкою».

Северин зсунув брови до перенісся.

Гей, це були просто брови. Звичайні брови. Чому я дивилася на них, як на два прокляті портали в безодню?

Повітря змінилося. Не стало важчим — стало гострішим. Наче мороз торкнувся леза й хтось провів ним по моєму хребту.

— Це… інше, — вимовив він так серйозно, мов ці два слова мали змінити мою думку.

— Все інше у твоєму житті — секрет? — я намагалась триматися, хоч від бурштинового погляду в мене тремтіли навіть молекули ДНК. — Чи тільки мені так пощастило? Бо коли хтось приходить на роботу, було б непогано написати: «можливі спалахи ревнощів живого дому, небезпека для життя, сторонні виродки можуть атакувати». Я б подумала двічі.

Брехня. Я б не подумала жодного разу. Але йому про це знати необов’язково.

Губи Береста сіпнулися, наче посмішка виборювала собі право народитися. Не встигла.

Бо раптом із машини долинув звук, схожий на стогін задушеного кота:

— Еееееееееем!

Ми з Северином одночасно обернулися.

Усі троє дітей тиснулися до заднього вікна, як три рябі пельмені, борячись за найкраще місце у глядацькій залі:

— Ми не підслуховуємо! — одразу заявив Назар.

— Ми просто… моніторимо ситуацію! — додала Стефа, тримаючи телефон під таким кутом, ніби вже вела прямий ефір.

— Через низький рівень довіри до батькових рішень у критичні моменти, — пояснив Остап тоном депутата, який голосує за черговий бюджет, який осяде у когось в кишенях. — У деяких тут. Не в мене, батьку.

— Телефони. Вниз, — скомандував Северин.

— Та добре, — буркнув Назар. — Ніхто не фільмуватиме, як ти самостійно позбавиш нас чергової няні. Не відволікайся, тату. Бо я подумав, ти зараз почнеш питати, хто з нас зіпсував маятник Ньютона… і чому ми тепер носимо шоломи до школи.

Серце в мене впало на землю, покотилось і втекло в ліс.

Северин повільно нахилив голову на бік. Надзвичайно повільно. Так повільно, що навіть тінь за ним встигла змінити позу.

— Який маятник? — рівно спитав він.

Назар зблід так, що я подумала: «О, чудово, у нас тепер свій привид в родині».

— Я ж казав, — прошепотів Остап. — Я ж казав, що він дізнається!

— Мовчіть, — прошепотіла Стефа. — Він зараз питає Ліну. Не нас. Ліно, правда? Ти ж доросла. І… няня. Ой.

«Зрада», — закричало все всередині мене.

Ззовні  я вдала із себе відповідальну людину. Вперше в житті.

— Е-е-е… ну, — сказала я максимально по-дорослому.

Северин повернув голову до мене. Профіль в нього був просто божественним, і як я раніше не помічала?

— А це… — він нахилився ближче, його голос став ще нижчим, — від кого? — і торкнувся повітря за сантиметр від мого чола.

Синець.

Мій прекрасний, фіолетовий квіт, народжений у муках та шкільних експериментах.

Я миттєво приклала долоню до чола.

— Я впала, — видушила я.

— Вона впала! — хором повторили всі троє, як хор академічних папуг.

Підозріло синхронно.

Підозріло щиро.

Підозріло… мило. Хм… Мило?

Ліно, ну ти даєш. Якщо мій каракал хотів Альфу, то я, схоже, вже встигла прив’язатись до його дітей. За півдня. Йду на рекорд, ні?

— На що? — звузив очі Берест.

Назар відкрив рота.