15.2

Я відчинила дверцята повільно, наче боялася, що різкіший рух зруйнує тонку рівновагу Всесвіту. А вона й так тріщала по швах.

Ступила на землю, і світ став іншим. Густішим. Зарядженим. Наче під ногами не ґрунт, а щось живе, дике, пульсуюче, як серце лісу, що прокинулося й дивиться на мене.

Северин вирівнявся переді мною.

Такий близький, що я могла б відчути вібрацію його грудей, якби наважилася ступити на півкроку ближче.

Не ступила.

Хоч тваринна частина мене вже впиралась кігтями зсередини: йди.

Йди.

Йди.

Каракал всередині шипів чи то від хвилювання, чи то від млості: з нею ніколи не розбереш. Вона втратила диплом розважливості й тепер жила за принципом «бачу Альфу — хочу Альфу».

— Ти теж відчула це? — тихо спитав Северин.

Голос був глухий, майже шерех. Неначе колючки ялівцю ковзнули мені по вухах.
Мабуть, говорив так, щоб почула тільки я, а не три суцільні маленькі вуха позаду.

— Що саме, пане Бересте? — видихнула я, намагаючись виглядати холодною логікою й крижаною відстороненістю.

Вийшла втомлена боягузка, що тримала свій страх на сопельці й намагалася видати його за «чесну професійну дистанцію».

В його очах промайнуло розчарування.

Гостре, чисте, небезпечне.

Воно було таке чітке, що я, здавалось, могла б навіть скуштувати його на смак, як щось гірке, тягуче, що лишає довгий післясмак на язиці.

Нумо, Ліно!

Ти ж перевертниця, а не страус, щоб голову в пісок.

Ти каракал, а поводишся, як кошеня, що впало у відро з помиями й соромиться з нього вибратись.

Але… Після Blaze… після всього… я присягнула слухати лише холодну логіку. А не ось це внутрішнє муркотіння: о, подивись, який смачний ведмедик прийшов.

Це не пиріжечок, це Альфа. Нам точно не по зубах. І не по життю.

— Ось це, що між нами… — почав він.

— Я… не знаю, що я відчула, — швидко перебила я, і сама скривилась від брехні в голосі.

Бо знала.

Знала дуже добре.

І від цього хотілося вити.

Мені просто потрібна робота. Безпечне місце. Тимчасове укриття.

І нічого більшого. Так?

Так?!

Скажи «так», дурепо!

Він зробив мікрокрок вперед, такий маленький, що люди б цього не помітили. Але я — не людина. І моє тіло, вся моя система чуттів відреагувало, як натягнута до межі струна. Все тріснуло всередині, як лід під п’ятою.

Поле Альфи торкнулось мого. Ледь. На мить.

І я втратила подих. Буквально, повітря просто втекло, сказавши: «ну його, я пішло».

Діти з машини синхронно висунули голови у вікно, як три надокучливі сурікати.

— Тату, а можна ми трошки почекаємо, поки ви… ну… перестанете дивитись одне на одного, як два Wi-Fi без пароля? — вставив Назар.

— Батько, — прошепотів Остап, — ти же зараз… не перетворишся?

— Бо якщо так, я хочу зняти це на відео, — додала Стефа. — Контент буде мільйонний.

Северин, не дивлячись на них, рикнув голосом, від якого повітря й мені в легенях одразу пересохло:

— Телефони вниз. Закрийте вікна. І не підслуховуйте.

Поле було важке, хвилясте.

Він не гнівався. Він… утримувався.

Я ледь не хихикнула — нервово, надривно — але не встигла. Бо Северин підняв руку.

Його пальці зупинились за кілька сантиметрів від мого обличчя. Не торкнулись.
Але від цього не було легше.

Бо жар від них накрив мене, як полум’я. Шкіра спалахнула, ніби він пройшовся по ній вогнем.

Каракал всередині вискнув і впав у істерику: «візьми мене до лісу негайно».

— Дихай, Ліно, — сказав він тихо.

— Я дихаю, — просичала я крізь зуби,  хоча повітря в мені було десь… у районі колін. І то втомлених, які давно втратили бажання тримати мене вертикально.

— Ні, не дихаєш, — його погляд ковзнув по моєму обличчю, по горлу, повернувся до очей і завмер.

Тут.

В мені.

Наче цвяхом прибив.

— І брешеш мені. Це вже не вперше, погана тенденція для… плідної співпраці, не вважаєш?

Оооо.

Каракал на слові «плідної» зробив такий кульбіт, що я мало не гикнула вголос.

Я внутрішньо схопила її за хвіст і притисла до підлоги: «Заспокойся, ти ж хижачка, а не накрита фантазією підлітка!»

Можливо, ще не пізно розвернутись, забрати валізку й утекти в гірську печеру?

Порожні мене не налякали. Диво-будинок не налякав. Але гарячий Альфа… ой.