РОЗДІЛ 15

Альфа зупинився біля моїх дверцят. Його тінь накрила мене, наче теплий, важкий плащ. Повітря стало густим, терпким, аж у горлі запекло. Я підняла погляд і зустріла його очі.

Темні. Глибокі. Як ліс опівночі після грози.

І в них — короткий спалах. Той, що можна було сплутати з сонячним відблиском чи втомою. Можна було… якби я не була перевертницею, яка бачить, чує й відчуває кожен мікродотик чужого поля. Спалах був. Він різонув по нервах, як лезо, ледь-ледь торкнувшись шкіри, але залишивши по собі жар.

Спалах… чого?

Гніву? Полегшення? Цікавості?

Чи того самого, про що в кланах говорять пошепки, з опущеними очима і нервовими пересмішками?

Може, взагалі щось заборонене для службових стосунків «Альфа — тимчасова нянька»?

Серце пропустило удар. Потім другий. А потім, схоже, вирішило зробити розминку на довгу дистанцію, розганяючись так, ніби готувалось вирватися з грудної клітки й утекти в найближчий ліс.

— Ліно, — сказав Северин.

Одне слово.

Одне.

А в мені відлуння від нього пішло, як вибух у шахті: глухе, глибоке, від якого стіни світу ледь не посипалися пилом. Наче десь під шкірою обвалилися цілі галереї оборони, які я будувала роками.

Альфа стояв надто близько. До непристойності близько.

Достатньо, щоб тепло його тіла продавлювало повітря, обпікаючи мою шкіру навіть крізь дверцята.

Достатньо, щоб запах сосни та диму закрутився довкола мене, стиснув легені й сказав тихенько: добрий вечір, пані перевертнице, ви тепер офіційно беззахисні.

Що за чортівня, Ліно?! Дихай!

— Нам треба поговорити, — додав він.

Його голос опустився на нижчий регістр, темніший, важчий, як грім, що котиться десь між ребрами й попереджає: бережись, кицю. Не біжи. Не дражни. Не випробовуй.

Я втиснулася в сидіння так, ніби могла провалитись у нього й стати частиною салону. Мені хотілося сховатись, зникнути, видати себе за муху, що просто пролітала повз і помилилася адресою. Будь-що, тільки не я, не тут, не зараз, не під цим поглядом.

Берест навів про мене справки?

Дізнався, хто я насправді?

Клан відстежив?

Громченко мене знайшов?!

Та ні, Громченко — це вже з розряду «мені просто хочеться вмерти красиво», розкинувшись десь у гламурній позі.

Напруга Альфи перекочувалась хвилями в мої нерви. Це було відчутно фізично: ніби під шкірою хтось накручував струм на максимум.

Я не знала, чого чекати, але фантазія вже намалювала п’ятдесят варіантів катастрофи, сім вибухів, три пари кайданів і один квиток назад до пекла під назвою «життя у лисячому клані».

За спиною пролунало тихе, протяжне, абсолютно недоречне:

— Ооооооооо…

Діти.

Звичайно. Чудово. Найкраща аудиторія для мого нервового зриву й потенційної трагікомедії.

Моє горло звузилося. Легені збилися з ритму. Пульс пішов у марафон на виживання, а долоні стали вологими, ніби я тримала не кермо, а розпечене залізо.

Що зі мною не так?! Чому я реагую на Береста так, ніби мене хтось вивів на сцену, оголеною, без тексту, без поняття, що відбувається?! З прожектором просто в обличчя і табличкою «імпровізуй».

Можливо, це страх.

А можливо, щось інше. Те, що тіснить груди, змушує шкіру ловити кожен рух повітря, кожен подих, кожен мікрожест Альфи… Кожен його півкрок, півпогляд, ледь помітне напруження щелепи.

Те, від чого моя внутрішня звірина вже вишкірює зуби й одночасно муркоче, як затуманена дурепа. Хоче і кусати, і тертися боком.

Йой. Каракал всередині вигнула спину, переставши вдавати притомну. Вона вже крутила хвостом, як суцільна проблема, шипіла й муркотіла одночасно, і де-не-де в мені почало горіти щось зовсім неправильне.

— Я хочу його лизнути, підійде ближче, — підказав внутрішній звір.

— Заткнись! — огризнулась я подумки, і здригнулась від можливості ось цього «лизнути». Ще цього не вистачало: замість няньки — хижа тварина в режимі «облизати Альфу».

І при першій зустрічі реакція на Альфу мене здивувала, але зараз… Зараз коїлось щось до чортиків потужне, якому просто неможливо було дати раду, як цунамі. Це не просто «подобається» чи «симпатичний» — це як якщо б магнітну бурю закрили в маленькій перевертниці й сказали: тримай, не розплескай.

Я перестала дихати, тільки щоб зібрати себе докупи.

Дарма.

Повітря в легенях стало гарячим, колючим, як вогняна пилюка. Нерви відгукнулися електричним тремтінням уздовж хребта, аж до кінчиків пальців. Світ підкреслив контури: тіні стали глибшими, звуки тихішими, а Берест ще більшим і небезпечнішим.

Я не знала, що це.

Не хотіла знати.

Але втекти від цього вже не могла, хоч би як робила вигляд, що просто «трохи нервую».