14.2

— Ліно, — протяг Назар так, ніби збирався попрощатися з життям, — скажи чесно… ну хоч трошечки… ти впевнена, що не сховала пампушку в бардачку?

— Я впевнена, — зітхнула я, тягнучи голос так, як роблять дорослі, що вже бачили смерть на власні очі. — І тепер нам усім доведеться жити з цим болем.

— А пахне так, ніби ти з’їла дві, — уточнила Стефа з абсолютно серйозним обличчям.

— Я ввібрала аромат силою духу, — огризнулася я.

Остап лише хмикнув, то був хмик старшої дитини, яка бачила в житті значно страшніші речі, ніж ниття молодших.

Ми повільно котили головною вулицею поселення, де сосни стояли обабіч дороги так рівно, ніби їх хтось спеціально струнко виставив перед приїздом інспекції. Попереду з’явилась вивіска невеличкого магазину: стара дерев’яна, з намальованим медом і хлібом, трішки косо, але затишно. І я згадала про ще одне прохання Марти.

— О, продуктовий, — сказала я і автоматично потягнулася до поворотнику. — Діти, а хто його тримає?

— Вусаня, — одночасно відгукнулися всі троє.

— Хто? — не зрозуміла я.

— Вусаня, — повторила Стефа, наче це було офіційне ім’я, записане в реєстрі поселення. — Той дядько, що вуса має, як два хвости білки.

— Ага, — підтвердив Назар. — І брови, як хмари перед дощем.

— І руки такі, ніби він може підняти трактор, — додав Остап без емоцій, просто констатація факту.

— Добре, — пробурмотіла я. — Що ж, скоро познайомимось з вашим Вусанею. Я зараз збігаю по хліб і їдемо додому. Ви сидите в машині. В. Машині. Домовились?

— Так, — одночасно відповіли діти.

Підозріло швидко.

Я вийшла з авто, відчула запах сосни, свіжої землі і… пампушок, які тягнулись за мною незмивним шлейфом. Чергова кара божа. Двері магазину тихо дзенькнули, впускаючи мене всередину.

А за три секунди — дзенькнули знову.

— Я ж сказала… — почала я і обірвала саме себе.

Бо в дверях гордо стояла процесія.

Стефа — з драматичним виразом обличчя. Назар, ніби увійшов у храм магії. Остап, як сувора нянька для усіх нас, зокрема і мене.

— Я хочу попісяти, — повідомила Стефа всій торговельній залі. — Просто зараз. Негайно. Це питання державної ваги.

— А я ледве не знепритомнів від запаху льодяників, — прошепотів Назар так, ніби моє серце повинно було розбитись навпіл і одразу купити йому всю пачку. — Вони кличуть мене… Ліно… я їх чую…

— А я… — почав Остап, серйозно насупившись. — Я просто хочу подивитися, чи є тут нормальні ножиці. Мені треба для роботи.

— Якої ще роботи? — одразу внутрішньо здригнулась я, пам’ять про нещодавній експеримент ще гула болем у голові.

— Інженерної, — відповів він так, ніби я не мала про це знати. — Назар знає.

— Я не знаю! — обурився Назар. — Ти просто не довіряєш мені свої секрети!

— Бо ти все всім розповідаєш.

— Я розповідаю тільки важливе!

— Для тебе важливе — це що Стефа з’їла останню цукерку!

Стефа гордо поправила корону:

— Це була моя цукерка.

Я вдихнула. Видихнула. Усміхнулася автоматично, і заціпеніла, бо за прилавком стояв ведмідь.

Не просто ведмідь. Ведмедисько.

Здоровенний, широкоплечий, з вусами, які заслужили окрему конституцію. Сивими, розкішними, пишними, неначе два пухнастих звіра. На бейджику було написано: «Тарас Кудла. Власник. Не торгуватися».

Ось вам і Вусаня…

Тарас глянув на дітей. На мене. На дітей знову.

— А це, значить, та сама нова нянька, — промовив він басом, що вібрував, як двигун трактора. — Що тепер має справу з цими трьома.

— Я… е-е… так, Ліна, — видихнула я, намагаючись виглядати менш наляканою цими перспективами і більше дорослою відповідальною особою.

— Мої співчуття, — урочисто кивнув ведмідь.

— Дякую, — так само урочисто кивнула я.

— Дядько, мені треба в туалет, дайте ключик, — попросила Стефа, з виглядом принцеси, що робить важливу дипломатичну заяву.

— Один справний, другий краще не відкривати, — повідомив Тарас Кудла з тією ж серйозністю та передав їй ключа. — Ходи в той, де зелена табличка на дверях.

— Дякую, — Стефа побігла підстрибом.

 — І льодяники там, де й завжди. Праворуч. Тільки… — він суворо глянув на Назара. — Не відкривати банку з червоними. Вона… специфічна.

Назар завмер, прикусив нижню губу, значить, саме на неї і націлився.

— А ножиці? — ввічливо запитав Остап.

— Під другою полицею, поряд з мотузкою, дротом і іншим, чим хлопці у вашому віці зазвичай руйнують побут.

Як тільки хлопці розійшлися магазином, Кудла нахилився ближче до мене.