РОЗДІЛ 14

Ми вирушили до машини. Повітря пахло сосною, крейдою й трішки карамеллю, хтось десь точив льодяники, і аромат тягнувся за вітром, мов хвіст.

— Правило шолома вступає в силу після обіду, — поважно проголосив охоронець, ішовши поруч. — А до того часу… голову бережіть руками.

— Зрозуміла, — видихнула я,  голова ще трохи дзвеніла від маятникової агресії. Я всілася попереду, діти — позаду, розташувались так, ніби це була їхня щоденна експедиція на Марс.

— А тепер… — я театрально витягнула пакунок. — Обіцяний перекус! Мозку потрібні вітаміни. Мозок без вітамінів, як танки без гусениць.

— Ей! — обурився Назар, миттєво обіймаючи пакунок. — Чого ти береш найбільше?

— Я — королева, — гордо заявила Стефа. — Мені два яблука.

— Тобі вистачить півтора, — парирував Остап. — Бо королева без самоконтролю — це катастрофа космічного масштабу.

— Королева з самоконтролем ще гірше, — пробурмотіла Стефа, але яблуко взяла.

Машина покотила, і містечко попливло за вікнами: дах із сонячними панелями, вивіска «Салон краси «Солоденька», дворик, де на шнурі сумно теліпався килим з ведмедем-скрипалем, якого, мабуть, сушили ще з вечора.

Я притисла гальма біля зупинки, бо під тентом із відцвілою ромашкою сиділа бабця. Не сиділа, ні — ВРОСЛА. Як свята частина ландшафту. Хустка зелена, очі як два гострі ліхтарики, запах огірків і часнику був на всю вулицю.

На колінах у неї стояв кошик з малиною, такою червоною, що аж очі запекло. Поруч було пластикове відро, накрите рушничком, з-під якого виривався аромат теплого масла й часнику так сильно, що можна було навертати грішників.

— Ой, лялечко, іди-но сюди! — заспівала вона тоном, який прогнозував вербування в будь-яку секту. — Малина світанкова! Пампушки просто божественні! Купиш усе — будеш щаслива до п’ятниці!

— Мені, будь ласка, малину. Два літри. І без пампушок, — обережно втрутилась я, вилізши з машини.

— Без пампушок? — Бабця підбила хустку, її очі блиснули, як у хитрого демона з маркетинговим планом. — Дитино, та ти на себе глянь! Лице бліденьке, лоб біднесенький аж просить пампушок! Мої пампушки від печалі, від пристріту, від чоловічої тупості…

— Мені вистачить малини, — дипломатично посміхнулась я.

— Малини? — бабця обурено втягнула повітря. — Малина без пампушок — кругла сирота! Ти з міста чи з лісу?

— І звідти, і звідти… Але зараз я з машини, де троє дітей і нуль гальм на слові «почекайте».

— Діти, то святе! — миттєво змінила тон бабця й подала мені банку. — А для дітей… — вона урочисто зняла рушничок. — Пампушечки! Теплі. Повітряні. З любов’ю. З часничком…

— Марта просила лише малину...

— А ти часом не нова «Берестова» няня? — лукаво запитала вона.

Я завмерла.

Чутки в містечку, здається, циркулювали швидше, ніж кров у моїх жилах.

— Е-е-е… Так.

— Тоді тримай дві пампушечки в подарунок! Щоб ладила з Альфою. Альфа без масла, то м’ясорубка: скрипить і димить.

— Я лаштуюсь на внутрішнє масло, — спробувала пожартувати, але бабця вже клала мені в долоні теплі, пахучі гріхи кулінарії.

— Це хабар… — прошепотіла я, збентежена мистецтвом продажу.

— Це оберіг, — підморгнула вона. — Красивим дівкам і добрим нянькам на удачу.

— Я чесно заплачу. Повну вартість, — вперлась я.

— Тоді три пампушки.

— Ні!

Навіть ромашка на тенті здригнулась від цього «ні».

Бабця примружилася. Довго, оцінюючи мою впертість, гулю на лобі та той факт, що я несу в собі ауру людини, яка вже пошкодувала, що зупинила машину.

— Добре. Але хоч понюхай, — наказала вона й підсунула відро. — Вдихни. Видихни. Ну?

Я вдихнула. Видихнула. Внутрішньо заплакала і повернула їй пампушки.

— Дякую… — прохрипіла, наче вижила після дуелі з драконом. — Гарного дня.

— І тобі, кицю. Скажеш Марті, що баба Орися передає: «Мої пампушки вже сумують за видрою!» — А коли я вже йшла, додала: — А Альфі скажеш, що я знаю, де його дитячі фото!

Я, морально побита часником, повернулась до машини.

Відкрила дверцята, і мене одразу зустрів хор з дитячої цікавості.

— Ну що?! — Назар засяяв очима. — Скільки пампушок узяла?!

— Я взяла… — я урочисто підняла банку. — Малину.

— Без пампушок? — Стефа округлила очі так, ніби я щойно відмінила Різдво в усьому світі.

— Нуль пампушок, — підтвердила я. — Я — непохитна скеля.

— Скеля, яка пахне часником, — Остап делікатно втягнув носом повітря й ледь усміхнувся. — Але горда.

— Це оберіг, — зітхнула я, заводячи двигун. — Якщо хтось запитає, чому в машині пахне святом, скажете, що це баба Орися благословила наш полуденок.

— Королівський! — вигукнула Стефа, вже підстрибуючи в ременях. — Ліно, ти героїня. Встояти перед пампушками — це як пройти випробування вогнем.