13.3

— Хай минуле залишається у минулому, — відповів Альфа.

Будь-хто з його клану вже почув би в цьому голосі чітку межу: далі не йти. Але відьми не жили за законами зграї. Вони жили за законами власного задоволення.

Велеслава усміхнулась повільно, майже ледачо. Усмішка ковзнула по її губах, як тінь по воді — тепла, ніжна, але недобра.

Очі ж говорили інше: «Ти можеш бурчати, але врешті робитимеш так, як хочу я, любчику».

Вона зробила крок уперед. Потім другий. Сосни за її спиною тихо хруснули, наче сам ліс давав їй дорогу.

— Ой, Северине, — відьма протягла його ім’я, наче ласкала слух. — Ти так кажеш, наче минуле — це закинута хата на болоті. А воно ж тепле. Гаряче. Дуже живе.

Погляд у неї став хижим.

— Невже не відчуваєш?

Вона повільно провела очима вздовж його плечей, грудей, рук. Не ховаючись. Не соромлячись.  Немов оцінювала трофей, який колись носила у своїх пазурах.

— Пам’ятаєш, як ти приносив мені м’ясо після тренувань? — її голос знизився, йому завжди подобались ці хрипкі нотки. — Сире, парувало… я тоді думала: «Який же він милий, цей молодий ведмідь. Зовсім не розуміє, що мене не їжа цікавить».

Северин залишався нерухомим. Ведмідь — ні.

Внутрішній звір підняв голову, розширив грудну клітку, вдарив хвилею поля в навколишній простір, змушуючи повітря навколо задрижати, як розігрітий метал.

Велеслава зухвало зробила вигляд, що не помітила. Але він знав: помітила. І насолодилась реакцією.

— А ти зараз навіть красивіший, ніж був, — прошепотіла вона й повільно пройшла повз нього так близько, що її волосся ковзнуло по його руці наче шовком. — Важчий. Міцніший. Дорослий.

Відьма зупинилась позаду нього, легенько ковзнувши пальцем уздовж краю його сорочки.

— Ух, Альфо. Як же ти подорослішав… Це так сексуально, віриш?

— До чого ти хилиш, Славо?

— Дуже шкода, що все це не для мене, — вона скривила губи в грайливій образі. Ті самі губи, які він колись…

Він різко обернувся — рух сильний, тінь від його плечей впала на відьму.

Велеслава не відступила. Навпаки, підняла підборіддя, знову пропонуючи гру.

— Ти нервуєш, — констатувала вона. — Це навіть мило. Я рідко бачу тебе таким… живим.

Северин підняв брову скептично, без слів кажучи: «Невже, відьмо? Серйозно?»

— Ми взагалі рідко бачимося, — продовжив він. — І до цього моменту це тебе більш ніж влаштовувало.

Велеслава підняла руку й провела нею по повітрю між ними: повільно, ніби гладячи щось невидиме.

Він відчув, як її магія торкається його поля.

— Ти весь гудиш, — прошепотіла вона. — Пробуджуєш свій ритм, — відьма нахилила голову. — А це значить…

— Що? — холодно.

— Що хтось в тобі цей ритм запустив.

Северин залишався каменем. Ведмідь — нетерпеливою бурею.

Звір розширював спину, піднімався на задні лапи в його свідомості, готовий захищати, відштовхувати, кидатися.

Велеслава відчула, звісно, відчула. Вона ж бо відьма. Очі її блиснули азартом жінки, якій дали нову загадку.

Вона підняла руку — м’яко, ніжно, з відвертою сексуальністю — і торкнулась його плеча. Ледь-ледь натиснула подушечками пальців.

— Чому б нам не перевірити цю твою нову здатність на практиці? — її голос став глибоким, повільним, як теплий мед. — Я вже й забула, який ти був вправний, Северине. Нагадаєш?

Дотик тривав лише мить.

Але тієї миті вистачило, щоб інстинкт ударив у зворотному напрямку:  різко, жорстко, як лапа ведмедя, що вдаряє по каменю.

Поле Альфи зчинило опір.

Удар був беззвучним, але повітря навколо скрутилось у тугий вузол і хвилею розірвало простір між ними.

Листя під ногами підхопило вибухом, сосни здригнулися, мов хтось провів по їхніх стовбурах металом.

Велеславу відкинуло назад так, що крона над нею сипнула хвоєю, наче свічками. Вона вдарилась спиною об сосну, руки блискавично вчепилися в кору, щоб не гепнутись на землю.

Її зіниці звузилися до тонких вертикальних щілин. Губи розтягнулись у неочікувано щирому, але небезпечному задоволенні:

— Ого…

Вона вдихнула ще раз, ніби смакувала саме повітря між ними.

— Ось чому ти так нервуєш.

Погляд пройшовся по ньому повільно, із затримкою на ключичних ямках, на лінії плечей, на пальцях, що мимоволі зімкнулись у кулак. Наче вона читала його тіло, як розгорнуту книгу.

— То це не просто чергова коханка чи дружина для галочки?

— Це не твоє діло, — вирвався у відповідь хрипкий, надто різкий звук.

Велеслава посміхнулась кутиком губ: повільно, упевнено, так, як роблять це жінки, які давно навчилися чути те, про що чоловік відчайдушно мовчить.