13.2

БЕРЕСТ

Северин їхав швидше, ніж дозволяв йому здоровий глузд, кланові протоколи і навіть його власні жорсткі правила, яким він сам навчив половину поселення.

Дорога прослизала під колесами темною стрічкою, сосни миготіли обабіч, наче велетенські стражі, що не встигали вклонитися Альфі.

Вікно навмисно було відчинене.

Вітер вривався в салон холодними пальцями, шарпав волосся, ляскотів по панелі. Зазвичай це його заспокоювало, збивало зайві думки, давало простір для рішень.

Сьогодні — ні.

Ведмідь усередині ходив колами, як поранений звір у надто тісній клітці. Гарячий, грубий, впертий. Він не слухався, не заспокоювався, не йшов назад у темряву. Був голодний до руху. Нестерпно голодний до запаху, який Берест намагався ігнорувати, але який усе ще жив у його легенях.

Запах Ліни.

Чорт! Ця кішка з’явилась дуже невчасно у його житті. Катастрофічно невчасно.

— Тихо, — прошипів Северин собі під ніс, притискаючи кермо так, що пальці побіліли. — Заглохни, я сказав.

Ведмідь не втихомирився. Навпаки, піднявся хвилею, як буря перед грозою, і вибив ритм під ребрами, нагадуючи, що інстинкт — не слуга перевертню, навіть якщо ти Альфа. Особливо, якщо ти Альфа.

Северин стиснув щелепи.

Він звик бути твердим, зібраним, холодним, коли потрібно. Звик розкладати проблеми на рівняння, а рівняння  на рішення.

Але як розкласти відчуття, що чужий запах у твоєму домі залишився надто довго? Що твоя система впізнала чужинку як ключ? Що власний звір… вибрав її і тепер шаленіє?

Легенди він читав, але теорія мало втішає, коли в тобі вирує хімія, яка може зламати і розум, і кланову рівновагу.

— Зупинити… чи прискорити цей резонанс? — пробурмотів він. — Що, до біса, правильніше? Де найменше зло?

Ведмідь не мав відповіді, тільки глуху вимогу скоротити відстань між ним і Ліною до нуля.

Ні. Не зараз.

Спершу — діти. Спершу — безпека. Клан. Старі та нові вороги. Потім нянька.

Туманні обриси поселення вже мали з’явитися попереду. Северин перевів погляд на дорогу, намагаючись повернути контроль…

І в цей момент вітер, що бив у відчинене вікно, змінився. Став холодним, колючим, з нотками гнилі.

Ніс Альфи вловив це першим.

Запах Порожнього.

Северин вдарив по гальмах.

Шини заверещали, машина злегка пішла боком, гравій під колесами вибухнув сірими іскрами. В салоні на мить стало так тихо, що він почув власне серцебиття.

Ведмідь завмер. Нарешті. Як перед стрибком.

Альфа повільно вдихнув.

Так. Це був він. Той самий запах, який стояв біля його дому. Той самий, який змішався на мить із Ліниним полем. Той самий, що не мав права бути так близько до поселення.

Северин вийшов із машини.

Ліс стояв тихий. Надто тихий. Пташки мовчали. Навіть вітру не стало,  ніби хтось вимкнув звук у всій долині. І гілки дерев були настільки нерухомими, що здавались намальованими.

Запах ішов від вузької патрульної стежки — тієї, яку прості жителі ніколи не використовували.

Сліди на землі були свіжі. Берест нахилився, торкнувся пальцями вологого ґрунту.

Ведмідь у грудях повільно піднявся на лапи.

— Зрозумів, — сказав Северин, стишуючи дихання. — Беремо слід.

І Альфа пірнув у тінь лісу,  туди, де запах ставав чіткішим.

Поступово темрява ставала густішою, ліс  тіснішим, а свіже повітря  наповненим тим самим холодним відглоском, від якого в Береста завжди стискались лопатки.

Порожній проходив тут зовсім недавно. Сліди енергії ще тремтіли в повітрі, як порушена павутина.

Северин рухався швидко й безшумно, наче тінь, що вміє сама ковзати між дерев.
Ведмідь тримав його тіло зібраним: слух загострився, зір вловлював найдрібніший рух, кожен шерех багатократно відлунював у свідомості.

Він ішов за запахом, аж поки той раптом не… обірвався.

Ніби істота зникла прямо зі стежки.

Берест зупинився, підняв голову, втягнув повітря. Запах Порожнього справді урвався, наче його ножем відтяли.

А от запах, який прорізав повітря наступної миті…

Северин подумки вилаявся.

Солодкуваті трави. Гарячий вогкий вітер із домішкою цинамону.
І щось інше: знайоме, вперте, пристрасне.

— Ти рано для патруля, Альфо, — озвався голос зліва.

Він не здригнувся. Хоча ведмідь усередині коротко рикнув, реагуючи і на запах, і на спогади, що піднялися, як пил.

Велеслава вийшла з-за сосни так, ніби з’явилась із туману. Темне волосся було зібране у високий хвіст, пальто не застібнуте, обличчя з тими самими котячими рисами, за які її часто плутали з хижою кішкою. Можливо через домішки крові перевертнів в її роду, можливо через характер. Але звіра Велеслава не мала, відьми не володіли другою сутністю.  Та від цього не ставали менш небезпечними.