РОЗДІЛ 13

— Ліно! — хором різних тембрів вигукнули діти.

— Ох… — сказала я світові, каштану й, здається, власним предкам.

У першу мить я реально хотіла уточнити: хто така Ліна і де вона, щоб теж поскаржитись. Але лякати дітей питаннями про мою амнезію — погана стратегія для нової няні.

— Це… було… видовищно, — урочисто протягнув Назар, і я побачила над собою три схвильовані обличчя, що звисали з гілки каштана, наче яблука у вітряний день.

Якби яблука носили шоломи. І росли на каштанах.

— Хто дозволив реквізиту бити мою прислужницю?! — обурилася королева Стефа, роблячи крок уперед так, ніби виходила на балкон до підданих. — Тобто мою няню. Так, ага. Негайно принесіть лід, хустинку та воду. І печиво. Багато печива.

— Тут без льоду точно не обійтись, — буркнув Остап, уже підсовуючи мені холодну пляшку з водою, яку, здається, встиг в когось позичити. — Прикладай. Холод знімає пиху… е-е, тобто набряк. Назар колись на собі випробував, коли засунув носа у вулик.

— І його ніс став розміром з татовий автомобіль, — хихикнула Стефа, від захвату мало не впустивши корону.

— Неправда! — миттєво обурився Назар. — Максимум, як мій шолом.

— Секундомір показав, що удар стався рівно між «раз» і «два», — професійно повідомив борсучий тато, підходячи ближче й скошуючи на мене винуваті очі. — Дуже рідкісний інтервал. Можна в підручники заносити.

— Запишемо, — простогнала я, прикладаючи пляшку до чола.

Холод прострілив голову, як контрольний постріл по моїй гордості. Перед очима попливли легкі кола, ніби хтось крутанув картинку за невидиму ручку.

Пташки перед очима були, зовсім не метафора: з каштана злякано зірвалась зграйка горобців, один приземлився на кущ поруч і глянув на мене так осудливо, наче я зіпсувала йому запланований репетиційний спів.

— Я ж казав: двічі проведемо, — Остап зиркнув на розпатлану мотузку й зрадницький карабін. — Але жертви в теорії не передбачались.

— Ліно, ти як? — Назар завис наді мною, зморщений, сірий, як папір для контрольної, і закусив губу так, ніби боявся, що вона теж полетить у чийсь лоб. — Я не хотів. Воно само. Геометрія зрадила.

— Гм, — слова не хотіли ставати в чергу, щоб виходити з рота.

Я повільно сіла, відчуваючи, як земля легенько хитається, ніби ми всі разом були на дуже ввічливому кораблі. Шуми подвір’я потроху поверталися до норми: десь ляскали двері, хтось свистів, хтось сміявся, над дахами пролетіла ворона й каркнула так, наче коментувала мій інтелект. Тобто його відсутність.

— Відтепер, — урочисто проголосив охоронець, змотуючи мотузку, — на території школи діє правило шолома. Для всіх, хто щось вигадує. І для рюкзаків теж бажано.

— Непогана ідея, — прохрипіла я, намагаючись звестися. Земля ще раз зробила маленьку «гойдалку», чисто з принципу.

Остап простяг мені руку, і я прийняла допомогу, обережно підводячись. Сперлась спиною об каштан: надійний, масивний, той хоч нікуди не летів.

Рюкзак лежав поряд і виглядав настільки невинно, наче все життя мріяв бути тихою сумкою, а не снарядом малої потужності.

— Пробач, — видихнув Назар. — Я… не розрахував міцність вузла. Давай перезапустимо все по науці: нова мотузка, додаткова страховка, і я сам стану під удар. Ну, не буквально…

Голова мені боліла. Нікуди правди діти. Але більше боліла гордість.

— Буквально, чи не буквально, юний пане Берест, але це тверде «ні», — урізав його охоронець, піднявши руку, немов перекривав потік дурних ідей. — Перезапуски експериментів без допуску директора відтепер заборонені. І взагалі, будь-які експерименти тільки зі шоломами. На голові, а не в руках.

— Шоломи — це стильно! — одразу ожила Стефа, приміряючи уявний. — І блискітки. На моєму шоломі мають бути блискітки. І корона зверху. Ну… до свята.

— Я згодна з пунктом «без допуску директора», — буркнула я, притискаючи пляшку до лоба так, ніби намагалася втиснути біль назад. Пульс там гупав, як маленький барабанщик на параді. — Назаре, я ціную твою науку і твою совість, але експеримент на паузу. Ми ж не в Хогв… не в магічній школі з дозволом на щоденні катастрофи.

— Ліно, а ти точно не зомлієш у найвідповідальніший момент моєї коронації? — занепокоїлась Стефа, хапаючи мене за рукав. — Бо я вже майже підготувала промову.

— Якщо коронація передбачає печиво, я триматимусь до останньої крихти, — пообіцяла я.

— О, до речі, печивко, — борсучий тато, з виглядом воїна, який віддає останній патрон, простягнув мені пакетик. — У нас перевертнів майже все лікує лід і печиво. Крім двійок із математики.

— Двійки лікує практика, — пробурмотів Назар, все ще з докором дивлячись на розпатланий вузол. — Я ж саме практикував…

— Практикуватимеш на мотузці в спортзалі, — відрубав охоронець. — Під наглядом тренера. Я вже бачу цей чудовий заголовок: «Школа №1. Маятник Ньютона. Мінус нова няня Альфи». Нам це не треба.

— Як це «няня мінус»? — миттєво насупилася Стефа.

— Я плюс, не хвилюйся, — поправила я її й відкусила печиво. — Печиво, до речі, чудове. Дякую.