12.4

Остап намагався встати, але Назар одразу схопився за серце так театрально, що навіть борсучий тато на лавці здригнувся й завмер на півковтка.

— Він ледь не вбив мене! — вигукнув Назар тоном, гідним судової зали. — Генія світового масштабу! Майбутнього світила! Одним ударом по черепу ти знищив би, Остапе, цілу епоху прогресу! Я тобі звітом доведу, що таке втрачена можливість формули нового часу!

— Я. На. Тебе. Не. Падав, — відрубав Остап, вибираючи ногу з Назарової куртки так, ніби виколупував уламок із лапи. — Це ти кинув шолом. І мотузку. І себе. Причому в такій черговості, яка фізично образила би будь-якого вчителя фізики.

— Це була атака на науковий прогрес! — Назар відкинув голову назад. — Ти бачила, Ліно? Пряма диверсія! Мій мозок — цінність кланового масштабу! Якщо він постраждає, вам доведеться читати підручники дев’ятнадцятого століття!

— Давайте хоча б встанемо, — втрутилась я, бо Остап уже підозріло напинав плечі, як перед атакою. — І, можливо, змахнемо з себе пил цивілізовано.

Я простягла руку Стефі. Вона підвелась, гідно, без істерик, нібито на неї взагалі брати не падали. Обтрусила коліна, забрала корону, притисла до грудей і засяяла так, ніби щойно вирвала скарб із лап дракона.

Тим часом я зібрала весь наш інвентар: рулетку, крейду, мотузку, Назарів прим’ятий рюкзак.

— План такий, — сказала я, переконавшись, що ніхто більше не волає смертельними криками. — В’яжемо мотузку до гойдалки. На кінці буде манекен. За манекен візьмемо твій рюкзак, Назаре. Якщо там вибухівка, попередь зараз. Я хочу знати, з чим працюю.

— Лише бутерброд з сиром і «Теорія (ледве не) всього», — серйозно відповів він. — Знання не вибухає.

— Пречудово. — Я кивнула. — Підвішуємо. Відхиляємо. Вимірюємо. Формула. І — прошу всіх богів математики — мінімум травм.

— Готово, — Назар вже повернувся в робочий режим. У нього обличчя стало дорослим, очі вужчими й гострими, як у старих магів, що рахують зірки.

Ми рушили до гойдалок.

Першачки розсипалися дугою, формуючи глядацький ряд, що пахнув пластиліном і шоколадними батончиками.

Охоронець витягнув із кишені секундомір, ніби це був артефакт на випадок кінця світу. Борсучий тато, здається, проникся серйозністю справи й узяв на себе роль метронома: тихенько мурмотів «раз-два-три» і стукав пальцями по термокухлю.

Тим часом Стефа зі своїм королем відбули під каштан. Її величність, сидячи під гілкою, гортала плейлист і постукувала ногою, а її король, з виразом вічної покори, тримав над нею куртку, ніби навіс.

— Рюкзак на вузол, — сказала я.

Назар миттєво сформував акуратну петлю. Пальці літали так, ніби шили простір.

— Довжина маятника дев’яносто сантиметрів, — оголосив він.

Я накреслила на асфальті круг і кілька стрілок, схожих на карту для вигулу гномів.

— П’ять коливань поспіль. Три серії. Порівнюємо. Тільки без зайвих страждань.

— Я ніколи не страждаю, — ображено сказав Назар.

Остап тихо хмикнув.

Шолом у Назаровій руці нервово сіпнувся, як песик, який от-от кинеться на кривдника.

— На старт! — викрикнув борсучий тато, піднявши термокухоль у позу полководця. — Увага… Пішло!

Назар відпустив маятник.

Рюкзак із сирним бутербродом і «Теорією (ледве не) всього» описав майже ідеальну дугу. Асфальт під ногами завмер. Першачки підняли підборіддя, як на параді. Навіть вітер завмер і перестав шелестіти каштанами.

Назар кресав крейдою штрихи чітко в моменти повернення.

— Дев’ять і вісім! — вигукнув борсук. — Дев’ять і сім! Дев’ять і сім!

— Середнє дев’ять і сімдесят три, — сказав Остап із тоном, який зазвичай буває у людей після захисту дисертації.

— Ну хоч щось зробив, — буркнув Назар. Але кутик рота зрадив його: він хвалив брата.

Хлопець швидко почав виводити формулу на асфальті. Знаки були прямими, чіткими, і я майже бачила, як у нього над головою формуються золоті символи від натхнення.

— g добудеш сам? — спитала я.

— Обчислю, — Назар навіть не підняв голови.

— Музика! — оголосила Стефа так, що навіть птахи сполошились та злетіли в небо.

Всі обернулись.

На сходах лежала розстелена куртка — сценічний подіум. Першачки стали у коло, утворюючи орхестр. Король був позаду Стефи й тримав телефон над головою, як прожектор.

І як тільки гримнули фанфари … Стефа жестом королеви відкрила виставу.

— Увага! Ми готові до наукового експерименту. Починаймо!

— Емм… ми вже все зробили, — чемно відказав Назар. — Дані є. Графік є. Похибку по дорозі додому порахую.

— Що значить «зробили»?! — Стефа нахилилась уперед, корона зсунулася на носа. — Я оголосила фанфари. Всі чекають. Глядачам потрібна кульмінація!

— Це першачки, не глядачі, — уточнив Остап. — І Назар справді не обломиться. Повторимо.