12.3

— У мене він є! — обурився Назар так, ніби Остап щойно поставив під сумнів саме існування науки.

— Тоді користуйся, — флегматично порадив брат братові.

— Просто… іноді він зайнятий великими завданнями. Тобі цього не зрозуміти.

Назар надів шолом та важно постукав по ньому вказівним пальцем, і той знову насунувся на очі. Назар фиркнув, зняв його й засунув під пахву. Волосся в хлопчика стирчало в різні боки, як в учасника магічного експерименту, який призвів до великого «бум».

Від першачків пролунало:

— А можна ми подивимось?

— А що таке амплітуда?

— А чому вона не залізла в багажник?

Охоронець тихо, майже лагідно, кашлянув у кулак, щоб замаскувати посмішку.

Я подумки попросила всесвіт дати мені сили, бо Марта, здається, таки відкусить мені голову за той червоний ящичок, у якому знайшлось усе: від мотузки до пневмопістона, що Назар, до речі, теж помітив.

— А це можна взяти? — він витяг інструмент і глянув на мене так, ніби я дала б йому зелене світло на запуск ракети.

— Ні. Поклади назад. Навіть не дивися на нього, — я показала пальцем у бік багажника.

Назар лишень знизав плечима, мовляв, не надто і кортіло.

— Це правильне рішення, — похвалив мене Остап. — Проживемо хоча б один день без зайвих каліцтв.

— Що? — роззявила рота я. — Яких ще каліцтв?

— Хіба брат не має у всьому підтримувати брата? — обурливо зиркнув на старшого Назар.

— Має, — зітхнула я, — але не в тому, щоб запихати когось в багажник.

— То був би науковий прорив, — шепнув Назар і вже роздивлявся подвір’я, ніби мапу скарбів. — Метр, нитка… секундомір! Де взяти секундомір?

— У борсучого тата в термокухлі, — відказав Остап. — Там точно усе є.

Борсучий тато пирхнув у вуса, та все ж дістав із кишені рулетку, таку побиту життям, що цифри на ній здавалися татуюваннями.

— Секундомір залишився вдома, — знизав плечима він.

Поруч підлітки підсунули мотузку від скакалки, першачки надали свій внесок у вигляді зеленого шнурка з блискітками. Охоронець у жилеті допив чай і, не змінюючи місця, повідомив:

— У мене на складі є секундомір.

— Спільна наука — це сила, — оголосила я. — Стефо, наша величносте, музику береш на себе. І короля знайди.

— У мене є кандидат, — в очах Стефи одразу спалахнули хитрі іскорки. — Він високий, шляхетний і слухається королев.

— Це Ромко-Роги? — уточнив Назар, мружачись. — У нього ж роги в дверях застрягають.

— Ромко зараз у майстерні, — спокійно відрубав Остап. — І в школу давно не ходить.

— Добре, тоді королем буде Остап.

Хлопець ледь не вдавився повітрям та настільки сильно вирячив очі, що я вже приготувалась їх ловити в долоні.

— Я не буду королем.

— Будеш, — безапеляційно заявила Стефа. — У тебе найсерйозніше обличчя.

— Це не аргумент.

— І ти вмієш говорити повчальні речі, прямо як тато.

Остап одразу розтанув, навіть, здавалося, став вищим на декілька сантиметрів.

— Тоді приготуйся слухати ще одну повчальну річ, Стефаніє, — видав він. — Король і королева  не можуть бути родичами. Це заборонено.

— Як так? — розпачливо сплеснула руками дівчинка. — Я вже все придумала!

— То придумай щось інше.

— Гаразд, — закотила очі вона. — Тоді…

 Стефа обвела поглядом натовп і вибрала підлітка у спортивках.

— Ви будете королем. Не сперечайтеся, пане, це доля.

— Але я… — пробурмотів той, але за мить уже гордо стояв поруч із Стефою, приймаючи її невидиму мантію й так само невидимі інструкції.

Дівчинка весь час крутилась перед уявною камерою: волосся струменіло на вітрі, корона постійно з’їджала трохи набік, руки були в боки. Вона повністю проживала роль режисерки.

— Нам треба красивий фон для експерименту, — заявила мені. — Глядачі повинні відчувати драму. Можемо поставити манекена так, щоб сонце падало збоку. А ще нам потрібна тканина, щоб вона красиво розвивалась. І пісня. Я вже знаю яка.

— Можеш поки потримати ось це? — запитав Назар і тицьнув їй у руки бухту мотузки, яка розмоталась і миттєво обмотала їй ноги.

Стефа завмерла, глянувши вниз на мотузку, що звилася довкола кісточок, як живий реквізит. Подивилась на Назарову гайку, на мене, на мотузку. У неї був такий погляд, ніби вона щойно отримала несподівану роль у фільмі жахів.

— Хтось, здається, забув, що я не реквізит, — сказала вона рівно. — Я королева.

— Ну королевам теж треба працювати в команді, — обережно відказала я, розмотуючи мотузку, поки Назар із захватом дивився, як вона в’ється. — Раптом у майбутньому ти справді будеш режисеркою, підготуєшся до цього завчасно.

Підлітки під навісом, здається, робили ставки: чи зможе Назар переконати мене залізти в багажник, чи я знайду спосіб і далі уникати фатального експерименту. Один з них навіть витяг яблуко й почав їсти, не відводячи погляду від нашої маленької драми.