12.2

— Почнемо з манекена для краш-тестів, — заявила я, наче починала конференцію НАСА, а не рятувала себе від пастки в багажнику.

— У нас немає манекену, — миттєво заперечив Назар, підстрибнувши, щоб зазирнути мені через плече.

Шолом на його голові з’їхав аж на брови, і він різко відкинув його назад, буркнувши щось собі під ніс. Схоже, у нього в процесі формувався проєкт шолома, що сам себе поправляє, і з його винахідницькими амбіціями це був не жарт, а цілком реальна загроза світовому прогресу.

— Є, — впевнено відповіла я.

Я розчинила задні дверцята і з жестом ілюзіоніста продемонструвала дітям порожні пластикові баклажки, які Марта чемно склала в машину, аби я здала їх у магазин «на корисні справи».

Ох, Марто… якби ти знала, які у нас зараз корисні справи — мабуть, уже стояла б тут поруч із пательнею і хрестилася всіма можливими способами.

— Треба скотч, капюшон, мотузка, дві книжки Остапа — в груди, щоб виглядав «як людина». І табличка «Не повторювати вдома».

— Я проти використання знань у шкідливих цілях, — нахмурився Остап, захищаючи книжки так ревно, ніби я тільки-но запропонувала вкинути їх у жерло вулкана.

— Це благодійність, — зітхнула я. — Книжка врятує Назару ніс.

— Обурливо, — буркнув Назар, але гордо виструнчився. — Добре, фальшивого пілота я покладу сам.

— У нас немає скотча, мотузки, — почала було я, але Остап відкрив червоний ящичок у багажнику.

І я замовкла.

У червоному ящичку була ціла окрема держава: мотузки, стрічки, маркери, бінокль, дві батарейки різного розміру, пачка сухариків (приємний бонус), половинка рукавички, пневмопістоль, компас, маленький ліхтарик, старий ключ від незрозуміло чого і навіть суворі чоловічі окуляри.

Порятунку від дурної ідеї там не було, зате все інше — так.

— О! — видихнула я.

— Ліно, будеш тримати секундомір, Остап — записуй дані. Стефа буде знімати, щоб все науково і були докази, — розпорядився Назар із серйозністю винахідника, який уже уявив своє фото на обкладинці журналу «Юний інноватор».

— Я не буду знімати.

— Чого це?  — Назар мало не вткнувся шоломом їй у лоба.

— Бо королеви не знімають, вони керують художнім задумом, — Стефа задерла носа так високо, що якби був вітер — знесло б корону. — І мені потрібен король.

— Почалось, — втретє за хвилину закотив очі під лоба Назар. — А театр тобі не збудувати?

— І ще музика. — Стефа аж засяяла. — Головне, правильно підібрана музика, тоді  в тебе все вийде.

— У мене все вийде, якщо дехто перестане встромляти палиці в колеса, — огризнувся Назар, вказуючи на сестру гайкою, наче жезлом правосуддя.

— Вам не здається, що шкільне подвір’я не місце для дискусії? — обережно втрутилась я.

Запізно.

О-о-о, аудиторія вже зібралась.

Під навісом купчились першачки, що пахли пластиліном і гелевою пастою, обіймались із власними рюкзаками і жадібно ловили кожен звук.

Двоє підлітків у спортивках обперлися об поручні, мовляв: так, це наш новий серіал, продовжуйте, майбутні зірки Утубу.

Борсучий тато з термокухлем присів на поріг, мов заявляючи всім тілом: «Так, я на це  ще не підписався, але ви можете попросити».

До компанії приєднався охоронець, сперся на турник, потягнув ковток чаю і — здається — посміхнувся куточком рота. Наче думав: ці Берести знову щось вигадали.

Я підняла руку, як диктор на телешоу:

— Шановні глядачі. Науковий експеримент перенесено. Сьогодні без каскадерів і багажників. Дякуємо за увагу, бережіть нерви.

— Як це перенесено? — Назар зняв шолом та опустив руки з такою драмою, що шолом глухо ляснув його по стегну. — Але ж я хотів для людства…

Стефа скривила губи, ніби я щойно скасувала світові канікули.

Очі зблиснули, губка затремтіла — ще трохи, і можна подавати на «Оскар» у номінації «Дитяча трагедія року».

Остап теж дивився на мене так, як літературний редактор дивиться на першу чернетку автора, що пише «душею», але ігнорує граматику.

І тут мене осяяло.

З цими дітьми ти або кажеш правду, або вибудовуєш максимально переконливу легенду, майже геніальну брехню. Середини не існує.

Якщо вже пообіцяла експеримент — мусиш або лізти в багажник, або придумати таку альтернативу, що сама Марта скаже: «Ну, в тебе талант, котяро».

Я зітхнула. Важко. Приречено.

—  Перенесемо його до дерева, — нарешті озвучила вирок. — Замість їзди в багажнику буде коливання.

— Коливання? — Назар насторожився.

— Гойдалка. Манекен буде на гойдалці. Рахуєш амплітуду, пишеш формулу. Всі живі, машина не образилась, Марта не відкусила мені голову.

На мить стало тихо. Дуже тихо.

Навіть борсучий тато припинив сьорбати з термокухля. Першачки, здавалось, взагалі перестали дихати.