РОЗДІЛ 12

— Ну-ну. Смілива заява. З дітьми Альфи ніхто довго не витримує, окрім мене.

Це «окрім мене» вона вимовила так гордо, ніби справді виховала всіх трьох з моменту їх появи на світ, власноруч годувала їх з ложечки, одночасно приборкуючи ведмедя-Береста одним поглядом з-під вій. Я майже чекала, що вона дістане медаль з написом «Герой дитсадку» і повісить собі на блузу. Але цього не сталось.

Я злегка всміхнулася. Нахабство повільно прокидалося в мені, тягнулось, як кішка після обіду.

— Дякую за турботу про дітей Альфи, Карино. Можете не хвилюватися, з моєю появою вам точно стане легше. З’явиться вільний час.

Не знаю, який демон нашепотів мені цю фразу, але він знав свою справу: Карину трохи перекосило. Наче я вдарила по якихось внутрішніх кнопках, встановлених у неї десь у районі гордості.

— Минулої няні вистачило на дві репетиції, — зневажливо гимикнула вона. —Побачимо, скільки ти протримаєшся, кішко.

Слово «кішко» було вимовлено з інтонацією, яку зазвичай використовують для тарганів, що сунуть під плінтус у кухні. Але мене це не зачепило, бо я звикла і до гіршого ставлення.

—  Передайте …пану… Бересту, що графіки виступів надіслані йому на особисту пошту. І Стефі потрібні туфлі на піврозміру більші. Вже натирають.

Вона зробила паузу перед «пану», ніби боялася обпектися тим словом. А тоді легко, майже побіжно, доторкнулось зап’ястка. Зблиснув золотий браслет із бурштиновою бджолою, що купалась у променях сонця.

Бджола. Символ клану.

Я зареєструвала цю деталь інстинктивно й так само інстинктивно прибрала її в глибину пам’яті — не час, не місце.

— Передам, — сказала рівно. — Стефо, ти вже готова йти по братів?

— Ліно! — закричала дівчинка, яскраво мені посміхаючись. На відміну від виховательки, вона тільки-но помітила мою присутність, була зайнята друзями. — Ти прийшла!

Дитина раділа мені так щиро, що Карина могла вже починати плакати, якби вміла це робити.

— Вам знадобиться вода, серветки і сталеві нерви, Ліно, — вовчиця підібрала губи, мов проковтнула лимон.

— Дякую за турботу.

— Ах, і ще. У  нас зі Стефанією особливі стосунки, ви це маєте пам’ятати.

— Запам’ятаю, — відповіла їй я. — Але з часом діти обирають серцем, не страхом.

Карина трохи прикусила щоку зсередини — мікрорух, який я б не помітила, якби не дивилась уважно. Рефлекс хижака, який щойно промахнувся.

—  Гарної дороги назад, Ліно. Чекатиму на нову няню. Берест не любить нахабних.

— Тоді б пан Берест змінив би і виховательку для доньки.

Вовчиця оголила верхню губу, наче збиралась на мене рикнути, але в останню мить зупинилась та просто відвернулась, наче зі мною було покінчено. Витримка у неї була. Це могло викликати повагу, якби й характер виявився менш отруйний, а так я просто знизала плечима та перемкнулась на дівчинку, що вже нетерпляче тупцювала навкруги мене.

— Ти бачила як я танцювала? Ти бачила?

— Ти була найкращим метеликом, справжня королева, — посміхнулась я та поправила Стефі корону, яка з’їхала на бік. — Марта приготувала тобі млинчиків, вже чекають вдома.

Донька Альфи нахмурилась свій кирпатий носик:

— Але ж це не за планом. Сьогодні рибний день.

— Інколи щось йде не за планом, але якщо дуже хочеться…

— То можна, — завершила за мене Стефа. — Це тобі тато сказав? Він таке любить говорити.

Імені Береста навіть не прозвучало, але в мені щось хибнуло, як струна, зачеплена чужими пальцями. Я злегка нахмурилася сама на себе.

— І твій тато має рацію: інколи найкращий план — той, що не за планом.

Стефа хихикнула й вчепилася мені в долоню: її пальчики були теплі; в мені щось щемко та боляче розтануло в грудях від цього довірливого доторку.

Коридор тягнувся пастельними стінами з малюнками:левів, ведмедів, фруктів, загадкових тролів.

Ми вийшли на двір.

Повітря підкислося яблуками з сусіднього садка; під нашими ногами хрускотів гравій, з лівого боку калатала дрель: над майстернею хтось жив своїм технічним життям. Канати на спортмайданчику гойдалися, немов дорослі, що вже втомились від безкінечних завдань.

Остап вже чекав біля дверей школи: рівний, стриманий, статичний. Був би дорослим, точно підписували б на дипломатичні перемовини між кланами. Хлопець обіймав шість книжок так ретельно, ніби то були коштовності чи цуценята.

Як побачив нас — посміхнувся ледь-ледь, мов сонце, що визирнуло з-за хмар, але одразу повернув стриманість, ніби посмішка була небезпечною розкішшю.

— Корабель готовий, — сказала я якомога серйозніше, відчиняючи йому дверцята. — Поклади книги в багажник, будь ласка.

— Є, — кивнув він коротко, з військовою точністю.

— Що взяв почитати? — поцікавилась я, поки він обережно перекладав книжки.

— «Механіка рухомих замків», «Дерева і їх небезпеки», «Сірі міста», «Початок логіки», «Зірки та їх таємниці» і «Казки для розумних». Остання для Стефи, — раптом почервонів Остап.