11.2

— Я не хочу просто так, — запевнила її дівчинка, віддано заглядаючи в очі.

Мені від цього наївного, чистого дитячого погляду навіть у животі закрутило. Так дивляться тільки ті, хто ще не вміє сумніватися в дорослих.

А Карина, не довго думаючи, продовжувала гнути свою лінію, ліплячи зі Стефи щось між дисциплінованою балериною та слухняною іграшкою.

— Добре, тоді треба працювати над собою і якомога краще старатись.

— Я буду, — закивала вона.

— Тоді запам’ятай, люба. Метелик тремтить від світла, а не від образ. Образи — жук-смердючка.

— Ми не жуки.

— Тож летимо і не смердимо. Давай ще раз.

Стефа кивнула і — хай мій звір засвідчить — справді полетіла.

Ноги їй ще плутались, інколи жили власним життям, але руки… руки нарешті стали «струнами». Не мотузками, не гілками, а чимось майже красивим.

Карина ледве чутно знизила темп, ніби поблажливо дозволила дитячим легеням наздогнати музику. Вона рухалась дуже тихо, хижа, але контрольована, і здавалося, що навіть повітря згущується, коли вона проходила повз.

Я стояла в проході, не заважаючи, не дихаючи гучно, навіть не думаючи голосно… але жінка все одно відчула мене. Як сцена відчуває цвях у дошці. На другому приспіві вона перевела погляд через плече — повільно, точно, з тією зверхньою граційністю, яку відточують роками перед дзеркалом.

— Гості на репетиції стоять уздовж стіни, а не стовбичать в дверях, — сказала без роздратування, але так, що мені стало млосно. — Не відволікайте мені акторів. У нас тут сцена, не базар.

Кінчик її погляду торкнувся мене точково, як шпилька, що впинається в поділ сукні.
Каракал усередині моєї грудної клітки не просто насторожився, вигнувся так, що вуха ледь не прорізали мені череп зсередини.

Я ковзнула до стіни, не тому що злякалась. Просто не було сенсу бодатися з кимось, хто почувається тут хазяйкою світу й усіх світових столиць разом. З такими або б’ються, або промовляють «дякую» і тихо спостерігають, роблячи вигляд, що вони не загроза.

Сьогодні я обрала друге. Це була її територія.

— З другого такту розпочинаємо дощ-сонце-місток, — Карина хлопнула в долоні один раз, і звук розкотився залом, як камінь, що ковзає по льоду. — Пішли.

Музика легенько змінила ритм. Діти зробили «дощ» — руки вгору, пальчики затремтіли, ніби крапельки народжувались. «Сонце» — груди випнули вперед, натягнули усмішки, що мов роздавали промінчики світла. «Місток» — дуга… і переворот.

Переворот вийшов… ну. Не вийшов. Одна дитина перекинулась на бік і гордо встала, наче так і треба. Інша засміялась і впала на підлогу, обняла її руками й оголосила: «Це мій дім!»

Сміх прокотився залом, як хвиля тепла.

Карина не засміялась. Не зітхнула.

— Стоп. Досить на сьогодні, — відрізала вона й вимкнула музику так різко, що тиша впала на підлогу, як мішок картоплі. — Всі, хто брав крила — в короб. Пляшечки теж потрібно забрати, підлога вам не смітник.

Діти заметушились, мов барвисті рибки у маленькому ставку. Хтось біг по пляшечку, хтось ковтав останні ковтки води, хтось старанно складав крила, ніби вони золоті.

А я стояла біля стіни й… спостерігала.

І що більше дивилась, то чіткіше розуміла: ця жінка тут не просто викладачка.

Вона тримала весь простір у кулаці.

Зала реагувала на її голос, діти дихали під її ритм, навіть пил на сцені, здавалось, кружляв за вказівкою її пальця.

Карина повільно відвела погляд від залу і поставила його на мене остаточно.

У тому погляді не було відкритої злості — лише професійне «сканування», ота холодна оцінка, яку роблять хижаки, коли визначають: хто перед ними, і чи взагалі варті ви того, щоб витрачати енергію. А ще там жевріла тонка, майже непомітна насолода від контролю над ситуацією. Така, що не потребує показовості. Вона просто стояла на своєму троні й очікувала, що всі навколо це визнають.

Збрешу, якщо скажу, що це мені сподобалось.

Як і ця жінка з її методами муштрування «метеликів», у яких було більше школи спецпідготовки, ніж дитячого гуртка.

— Нова няня Берестових дітей, — констатувала Карина, наближаючись до мене плавно, як хвиля, що от-от хлюпне об камінь.

Вона не питала. Вона знала.

І сказала це так, ніби ставила галочку у списку: «Пункт п'ятий — чергова жертва, яку цей дурень привів у місто».

— Це настільки очевидно? — я підняла брову, наче в мене в рукаві був козир, а не порожнеча й нуль досвіду з місцевими.

— У нас маленьке містечко, — у її голосі проскочив півтон, яким старші жінки в селах бажають молодшим «щастя», але так, що від цього щастя хочеться бігти в ліс. — Нові обличчя одразу помічаєш.

Мені навіть здалось, що повітря між нами ледь загусло. Кожна її репліка була відточеною, як відпрацьований рух у танці: точність, холод, хижість, і нічого зайвого.

— Я Ліна, — простягнула я руку, чемно, без зайвого захвату. Бо так треба. Бо ввічливість — це зброя, яку іноді недооцінюють.