РОЗДІЛ 11

Рожевий будиночок виявився не просто гуртком, а справжнім творчим вуликом.

Я тільки ступила на поріг, як мене накрив виразний аромат гуаші, печених яблук і тальку. На гачках висіли рюкзачки з дитячими підписами: «МАРКО», «СОНЯ», «БУБА», «ОРИШКА» та інших. Серед них мій погляд одразу зачепився за ще один, із намальованою лапкою, зірочкою-стікером та криво надряпаним «СТЕФА».

Підлога була розмальована стрічками: червона вела до «ритму», синя до «слова», зелена  до «руху», жовта до «художки», а фіолетова в «сцену».

Двері клацали, наче хтось диригував ними. Діти як горобці: вискочили, вбігли, перечепились, хтось засміявся так дзвінко, що я ледь не підстрибнула від несподіванки.

У «русі» малюки стрибали по килиму в крапинку, схожому на зоряну карту. Хтось намагався зобразити «мостик», але більше виходило «кульбіт зі стогоном». У «ритмі» вони відстукували долоньками схему, старий барабан підспівував короткими хрипами, ніби бурчав, але підтримував маленьких вихованців.

У «слові» всі плуталися в скоромовках: «шишка сушку сушила», «лисиця лисицею лисила». Викладачка сміялась так, що плечі ходили ходуном, а діти старалися ще більше, бо сміх був заразливий.

У «художці» малювали всеможливими засобами: олівці, фломастери, фарби, і так, деяка малеча не використовувала пензлики взагалі, а малювала просто пальчиками.  Причому не тільки рук.

Але вихователька-ведмедиця лише заохочувала до сміливості у творчості, бурмочучи: «Головне — залишити слід, не бійтеся, нумо».

Стефу я знайшла у «сцені», там пахло талком і ще чимось — я принюхалась — амбіцією, мабуть. Тут діти танцювали. На столі стояв величезний короб з крилами метеликів, масками, щитами, шапочками їжачків, коротше, повний театр.

Діти танцювали.

І посеред цього всього була вона.

У чорній сукні до колін, з волоссям кольору темного горіха, зібраним у низький вузол. Підбори м’яко клацали по паркету в такт музиці. Мені молода жінка нагадала балерину, така ж струнка, точена, але у всьому відчувалась небезпечна дисципліна.

І красуня, та ще й та, що знає це про себе і вміє використати. Очі  як бурштин, коли в нього впав сонячний промінь і запалив зсередини.

— Карина, дивись! — Стефа підбігла до жінки та показала їй рожеві крила метелика. — Ось ці моїми будуть! Правда найкращі?

Карина, не відриваючи пальців від маленької портативної колонки, лише кинула погляд.

— Сонце, спочатку носок навчися тягнути. Тоді крила будеш брати.

Торкнулася їй підборіддя легенько, але так, що в Стефи спина сама випрямилась. Звідкись у повітрі з’явився дух «хтось тут командує, і це не ти». Я одразу насторожилась.

— Руки як струни, раз… два… Якщо не вивчиш партію, то головним метеликом не станеш.

— Але ти обіцяла… — нижня губа дівчинки затремтіла.

— Обіцяла, якщо ти працюєш, а не плачеш, — відповіла Карина м’яко, але з тією владною інтонацією, яка вражала сильніше за крик. — Будеш плакати тоді, коли я скажу, Стефаніє. Зрозуміло?

— Так.

— Ми не хмарки, щоб нюні пускати. Ми — метелики. Політ вимагає контролю. Запам’ятай це.

— Д-добре.

—  Ніс догори. П’яту витягни. Дихання в спину, не в підлогу. Музика!

Клац, і зал залив легкий настрій кастаньєт. Діти розсипались по відмітках, мов цукор по скатертині. Карина пішла між ними, не торкаючись, але кожен її крок, кожен щиглик пальцями в повітрі коригував дитячі рухи навіть точніше за слова.

Стефа ковтнула сльози, втягнула нижню губу і вперлася носочком у позначку. Руки її піднялись: це були ще не крила.

— Лікоть не виламуй. Ти риба чи метелик? Метелик. Отже, не плавай, а лети. Раз. Два. Три. Добре. Стефо, пам’ятаєш, що ти центр? Центр не хитається від вітру. Ще раз.

Стефа, бідолашна, стояла так прямо, ніби в неї всередині поставили жердину. Я відчула, як моя каракал-натура починає шипіти. Чи не забагато суворості для гуртка дошкільнят?

Двоє дітей спіткнулися. Карина навіть не підняла погляду.

— Поворот! — клацнула пальцями вона: — Підлога не винна, що ви не вмієте керувати власними тілами, дякуємо їй за черговий урок й підіймаємось.

Ця тренерка вміла бити без рук. Словами, паузами, своєю відсутністю милості. Одна дівчинка на задньому плані уже дихала через раз, її обличчя вкрилося червоними плямами — Карина ніби відчула це спиною, різко видала:

— Зупинились, ковток води. Ковток, не треба осушувати пляшечки, я не хочу щоб мої метелики булькали. Повітря видихаємо через ніс. Стрічки не жувати. Стефо, до мене.

Стефа підбігла; Карина поправила їй спідницю на талії, підтягнула на півсантиметра вище, і вся постава дівчинки одразу зібралася, виправилась як за помахом чарівної палички.

— Ти хочеш бути головним метеликом. Твій тато буде пишатись, коли побачить тебе головним метеликом на виставі, розумієш?

Дівчинка аж засяяла та закивала так енергійно, що стукнулась лобом об виховательку.

— Але навіть якщо твій тато Альфа… — Карина нахилилась нижче, голос став шовковим, — і хоч ти скажеш йому яка я чудова вихователька та як ти мене любиш, просто так роль не отримаєш.