10.4

Марта дивилась на нього так, ніби її щойно попросили перевірити, чи в пеклі є гаряча вода. Страшна недовіра, легке обурення і… крапелька злорадної цікавості.

— Я питаю про стан перевертниці, яка була в момент нової для неї загрози, — рівно пояснив він. — Це логічно.

— Логічно?! — видра сперлась кулаком о стегно. — Шкода, що ти не такий логічний, коли треба пояснити дітям, чому ти ніколи не їси гарбузову кашу, але тут — ох! — аналітика, відповідальність, турбота!

Вона продемонструвала руками якусь подобу корони над головою.

— Я питаю, — повторив Северин, намагаючись не гарчати, — бо дім міг зреагувати надто жорстко. Для перевертниці, яка ніколи з таким не мала справу.

— Авжеж! — Марта випалила без роздумів. — Вона підскочила так, що якби в неї був хвіст — лишила б слід на стелі!

— Марто…

— І сказала б я тобі, що вона була бліда-бліда… але ні. Стояла, як цеглина. Я тобі відверто скажу, якби Порожній увірвався в дім, я не певна, хто перший атакував би: ця Ліна, чи протоколи.

Северин стиснув щелепу. Це вже була не емоція, а механічна реакція.

— І ти… сказала їй щось? — запитав він дуже спокійно, бо так легше було контролювати інстинкти.

— О, звісно! — Марта вкинула рушник на плече, закочуючи очі. — Я сказала: «Не хвилюйся, котяро, то в нас ранкові сюрпризи».

— Ранкові… що?

— А що? — вона знизала плечима. — З дітьми ти справляєшся, з монстрами теж. Хай знає, куди потрапила. Не люблю, коли хтось живе в ілюзіях.

Северин провів долонею по обличчю.

У цей момент дім, ніби відчувши небезпеку розмови, боязко мигнув кількома світильниками на стелі — один навіть потріскував, ніби зізнавався: «Так, це я вранці трохи… перестарався».

Потім один із плінтусних руничних датчиків притих, заховавши сяйво, як дитина, що робить вигляд: «Мене тут нема, ніхто мене не бачив».

— Можна було просто сказати про «технічний збій», — пробурмотів Альфа.

— Ага, — видра примружилась. — А потім вона вийшла б у двір, побачила б, як дрон риє землю, дерево хитається від магії, а дім гуде, ніби ведмідь після діжки меду, і подумала б: «Ого, цікаві у вас тут технічні збої». Ні, дякую. Я за чесність.

Дім тихенько пискнув десь у підлозі, наче хотів сказати: «Хроплю? Я? Коли це я хропів?! Брехні та наклеп!»

Потім ображено загорілася одна руна над розеткою, яскраво, як червоні щоки засоромленої дитини.

— Довелось пояснити їй про особливості дому, — продовжила Марта, обережно посунувшись, бо над нею саме прокотився невдоволений тріск у вентиляції. — Якщо вже він її так неочікувано прийняв — старий пройдисвіт — і про Порожніх.

Северин уперся долонею в стіл.

Стіл тихенько скрипнув, наче говорив: «Можна подумати в тебе немає емоційних моментів…»

— Марто, — важко зітхнув Альфа.

Видра нервово зчесала рушником неіснуючу пилюку з полиці.

— І що ти мені скажеш? — буркнула вона. — Що я розпатякала зайве? Та знаю я. Але якщо твій будинок уже з ранку влаштовує світлові шоу й б’є монстрів сотами заради однієї дівчини… це не та таємниця, яку можна сховати під килимок.

На підлозі підморгнув той самий килимок.

Северин зиркнув униз.

Килимок прикинувся, що він просто килимок.

Але пізно, Альфа вже побачив це шоу, і згадав жарти хлопців з наукового центру. Схоже, резонанс буде кошмарити не тільки його, але й будинок…

— Ти мала сказати мені одразу.

— Яким це чином? Я не володію телепатією, а телефоном мені сказали, що ти зайнятий, — Марта махнула рукою.

— Ти дзвонила у науковий центр?

— Після того, як вона поїхала. Але тобі, хлопче, було не до старої Марти, як завжди.

— У нас відбувся прорив.

— Вдень?! — скрикнула видра, театрально схопившись за серце. — Святі йоршики, що ж це коїться?!

— Щось намагалось протиснути нашу захисну сітку біля наукового центру.

— Біля твого центру? Біля ядра? — перепитала вона повільно.

— Так.

— Святі йоршики вдруге…

Вона важко гепнулась на стілець, що той аж застогнав, а дім одразу підсунув під її ноги невеличку табуретку.

— Нічого катастрофічного, купол цілий, все нормально. Контроль ми не втратили.

— Ти зараз червоний як буряк, Северине!

— Нормальна фізіологічна реакція, — стиснув він щелепу. — Я впорався.

Дім у цей момент тихенько деренкнув батареями, мовби хмикнув: «Ой, хто б говорив про впорався…»

Марта різко обернулась до стіни.

— А ти мовчи! — гаркнула вона будинкові.

Дім образився миттєво: над її головою погасла лампа. Потім знову спалахнула, не яскраво, а так, наче повідомляла: «Я тут, але я в трагедії, жінко. Ти мене зранила».

Северин відкашлявся, роблячи вигляд, що все під контролем, хоча навіть стіл під ним нервово потріскував.