10.3

Дім ще раз підморгнув рунами: коротко, ледь помітно, як живий організм, що не втримався й зреагував занадто щиро. Золотавий проблиск пробіг уздовж карнизів, знявся невидимою хвилею по підлозі й щез.

Так само швидко, як і спалахнув.

Але для Северина цього було достатньо.

Поле Ліни лягло на систему, як новий ключ, вписалось у матрицю, не зламавши її, а… доповнивши.

І найгірше — воно відгукнулося на його власне поле.

Тонко. Імпульсом. Майже ніжністю.

— Северине, ти точно якийсь дивний, — знову втрутилась у його думки Марта. Вона підійшла ближче, настільки тихо, що інший не помітив би. Але він помічав усе. — Ти нічого не хочеш мені сказати? Ти ж знаєш, я вислухаю… і...

Альфа на мить заплющив очі. Треба було зібрати себе докупи. Одягнути броню, як перед боєм.

Він вдихнув.

Погано.

Запах Ліни не слабшав: жив теплом на килимовій доріжці, сидів у повітрі над сходами, навіть у дереві поручнів залишив слід, який відчував тільки він. Схоже, дійсно тільки він, бо для Альфи тепер цей запах був наче наркотик, якому Берест намагався опиратися.

— Все добре, — сказав він, розкриваючи очі й звично напружуючи плечі. — Просто перевіряю протоколи будинку.

Марта звузила очі. Старенька видра мала нюх не гірший за вовка, і дурити її було складніше, ніж обдурити триярусні датчики в лабораторії.

— Протоколи? — вона нахилила голову, намагаючись зловити його погляд. — А чому твій запах такий… нервовий?

Альфа повільно обернувся до неї.

Він знав цю жінку з дитинства.

Пам’ятав її руки — сильні, теплі, коли вона витягала його із заметів, коли вчила вперше читати, коли прикривала від чужих насмішок.

Пам’ятав її голос, коли батько зривався у довгі експедиції й забував, що у нього є син. Син, який вбив власну матір тільки появою на цей світ.

Пам’ятав, як вона цілу зиму годувала його медом і травами, коли в нього не спадала гарячка після першої невдалої трансформації.

Марту він не боявся.

Але… не міг говорити.

Бо те, що піднімалось у ньому зараз, не мало права вийти за межі його грудей. Ні для кого. Навіть для неї.

— Це дім нервовий, — вимовив він нарешті.

Спокійно. Виважено.

Якщо не прислухатись, навіть переконливо.

Марта ледь-ледь привідкрила рота. Її зіниці трохи розширилися, як у звіра, що раптом відчув запах грози ще до того, як перша блискавка торкнулась неба.

Вона зрозуміла щось. Трохи більше, ніж він хотів би.

— Ага, — сказала жінка повільно, повсякчас витираючи руки об рушник, хоча вони й так вже були сухі. — То це все дім, так. Точно дім.

Лампочки підморгнули, підлогою прокотилась вібрація, робот-пилосмок старанно прибирав уявний бруд навколо ніг Альфи, вислужувався, наче вірний пес.

Северин не відповів.

Тиша між ними зависла густа, як смола.

Пальці Альфи різко стиснулися, щоб не зірватися, не рушити по сліду прямо зараз. Ще трохи, і він би навіть не помітив, як перейшов на звірину ходу, настільки хвилюючою була сила резонансу.

Але замість того Берест повільно повернувся до видри.

— Марто, — сказав м’яко, майже тихо. — Ти нічого не хочеш мені розказати?

Жінка підняла брову. Ту саму, що підіймалась щоразу, коли він у дитинстві намагався сховати розбиту чашку або синяк від бійки.

— Наприклад? — уточнила вона з підкресленою невинністю.

— Наприклад, про те, що сталось тут вранці.

Марта пирхнула. Коротко, сухо, з викликом.

— А ти звідки знаєш, що щось сталось? Ти ж у нас на роботі. Секретний, зайнятий, недоторканий.

Він лише глянув на неї.

Дім у цей момент ледь поскрипів у стінах, ніби зітхнув: та ну, Марто, кого ти питаєш.

— Ой, — видра вдарила себе рушником по стегну. — Я й забула, що ти в нас такий. Знаєш усе про всіх, навіть якщо хтось кашлянув на іншому кінці поселення. Така твоя робота.

— Це не моя робота, — відрізав рівно Северин. — Це мій характер.

— Ага. Характер. — Марта кивнула з таким виглядом, наче хотіла додати: і купа тривоги зверху.

Дім у відповідь тонко подзвенів у люстрі, підтримуючи її позицію. Нахабно.

Северин зиркнув угору так, що руни злегка пригасли, удаючи невинність і протяги.

— Добре, добре, — видра підняла руки. — Розкажу. Не тому, що ти Альфа. А тому, що в мене язик сам чешеться. Я старію, і тримати таємниці вже не так цікаво.

Вона підійшла ближче, зупинилась біля столу, сперлась на край, хитаючи ногою, як робила завжди, коли історія була неприємною.

— Тільки не гарчи, гаразд? Бо я з віком стала вразлива.