10.2

БЕРЕСТ

Северин прибув додому раніше, ніж будь-коли за останні пару років. Машина зупинилася біля ґанку так тихо, ніби боялася потривожити туман, що затримався між соснами. Двигун стих, і на кілька секунд не було чути нічого, окрім глибокого дихання лісу.

Він зачинив дверцята: глухий звук розійшовся по подвір’ю. Тиша знову зімкнулася. Двір стояв насторожений, немов все навкруги відчувало, що господар сьогодні повернувся не за розкладом.

Дім підняв внутрішній сенсор ще до того, як Альфа ступив на першу сходинку. Руни на поручнях ледь тремтіли золотистим, упізнаючи його поле. Нормально. Як завжди.

Але всередині відчувалось щось… інакше.

Запах.

Легкий, теплий, ніби шлейф від тільки-но загашеної медової свічки. Нотка м’яти. Чиста, свіжа, але така в’їдлива, що відразу врізалася в пам’ять.

Не його. Не дітей. Не Марти.

Ліни.

Звір підняв голову всередині грудей так різко, що Берест мимоволі зупинив крок. Долоня лягла на дверний косяк, не для опори, а щоб стримати ривок, який ледь не прорвався назовні. Повітря раптом стало густішим. Теплішим. Небезпечнішим.

Інстинкт штовхнув легені, змусивши вдихнути глибше.

Дарма.

Запах став ще сильнішим.

Марта вийшла з будинку, витираючи руки рушником. Стала на порозі, вслухаючись у щось лише їй відоме. Помітила його, і навіть вона, стара бойова видра, на мить знітилась.

— Альфо? — голос у неї змінився. Став обережнішим. М’якшим. — Ти… що ти так рано робиш удома?

Він підвів на неї погляд. Суворий. Занадто прямий. Погляд, якого вона не чекала вдень.

— Повернувся, — сказав він.

І сам почув у власному голосі не властиву собі глуху шорсткість. Наче всередині нього хтось здер шар контролю й оголив чистий нерв.

— Це я бачу.

— Де діти?

— У школі. Няня поїхала за ними. Як ти й казав… — Марта блиснула очима, нервово піджимаючи губи. — Вечеря ще не готова. Ти ж ніколи вдень не повертаєшся.

— Я знаю.

Він пройшов повз неї в коридор. Її голова повернулась за ним інстинктивно, погляд був швидкий, колючий, як у того, хто намагається збагнути: чому повітря навколо Альфи стало таким важким, ніби він приніс із собою грім.

Всередині дому руни на стінах тихо ожили. Ледь-ледь. Як реакція на те, що тягнув за собою Альфа.

Запах Ліни стояв у повітрі майже відчутним дотиком.

На перилах сходів.

На ручці кухонної шафки.

На чашці, яку, очевидно, тримали теплими руками.

Дім відгукувався кожним нервом. Стіни дихали.

Світло падало з вікна смугою, що різала підлогу. І в цій смузі запах здавався густішим, теплішим. Його звір всередині розвернувся на передніх лапах, вдарив  по ребрах так, що він ледь стримав тихе рикання.

Марта відчула. Обернулася. Рушник у руках стиснула міцніше.

— З тобою точно все гаразд?.. — тихо запитала вона. — Ти якийсь дивний, хлопче.

Грудна клітка Береста різко розширилась. Пульс змістився, змінився ритм, ніби хтось збоку на мить узявся диригувати його серцем. М’язи прорізало тремтіння, не бойове, а те, що йде від глибинних інстинктів. Ривок назовні. Пошук. Прив’язка.

Чорт.

— Все гаразд.

Северин зупинився в холі, так різко, що під його підошвою руна на підлозі тьмяно спалахнула, зреагувавши на стрибок поля. Він втягнув повітря ще раз, повільніше, контролюючи кожен міліметр вдиху, сподіваючись притлумити імпульс.

Дарма.

Запах лише загуснув. Поглибився. Наче простір спеціально підкинув його ближче до нього.

У легенях стало тісно.

У голові промайнуло, що саме так починались старі легенди про витоки пар. Так описували перший ривок резонансу — той, що траплявся раз у житті, коли чужа суть торкалась твоєї, і світ на мить втрачав чіткість, а реальність стискалась до одного запаху.

Северин навіть й припустити не міг, що колись відчує таке. В поселенні не було його пари, і він не збирався спеціально її шукати, йому й так подобалось життя: тут, серед своїх, разом з дітьми, поринувши у науку та способи виправити помилку батька.

Ніс Альфи ніколи не брехав. А зараз він говорив надто багато.

І його це не влаштовувало.

Ведмідь знову підняв голову в ньому. Не рвучко, повільно, розмірено, так, як підіймається щось велике в темному лісі, коли вирішує: це його територія, і тут є слід, який потрібно знайти. Натиск зсередини став таким, ніби лапа тиснула на серце, пробуючи його силу.

— Марто, — він не повертався, бо не був певен, що обличчя не видасть його стан. — Вона щойно поїхала?

— Хвилин… десять-двадцять, не більше. Сказала, що не хоче аби діти чекали. Чого ти питаєш? — у голосі видри задзвеніла тривога. — Щось сталось?