РОЗДІЛ 10

Двір зустрів мене посрібленим туманом, що сидів на траві, як кіт на теплому камені; сосни шурхотіли, наче шили небо нитками. У салоні машини пахло м’ятою та чимось солодким, з дому.

Я завела двигун, пристебнула ремінь, кинула останній погляд на будинок. Фари м’яко прорізали туман, і лампа на ґанку підморгнула мені — коротко, на удачу перед дорогою.

Дивно, але від цього жесту стало затишно. Майже по-домашньому.

Коли виїжджала через ворота, периметровий стовпчик ледь-ледь вищирився медовим кільцем, як пес, що проводжає поглядом когось вподобаного.

На мосту й справді стояв лоток із пиріжками. Дві тітки в яскравих хустках сміялися беззубими ротами, кліпали, махали пакетиком «з вишенькою». Я навіть не уповільнила ходу — Марта ж попередила: не зупинятися.

Туман бочком, бочком зійшов з дороги. Річка під мостом видихала пар, у воді зграя качок тягла рівненький хвильовий слід.

Поселення почалося непомітно: туман розступився, дорога зблиснула свіжим асфальтом, і з обох боків випливли низькі будинки з різнобарвними ґанками,  наче хтось розклав містечко з дерев’яного конструктора.

І тут вперше я помітила — лише на мить — напівпрозору дугу над дахами.

Купол.

Захист.

Він мерехтів у ранковому повітрі, як тонка плівка на поверхні води. І руни вздовж стін, темні й непомітні, раптом засвітилися блідим золотим світлом.

Я кліпнула, і купол зник. Будинки здавалися просто будинками. Але тривога залишилась невидимим присмаком у повітрі.

Я опустила скло, щоб не тільки бачити, але й добре розрізняти запахи. Ніс для перевертнів часто слугував навіть кращим інструментом для пошуку інформації, аніж очі.

Першою стояла пекарня «Лапа й липа».

Вивіска з різьбленою бджолою тремтіла від легкого подиху вітра. З-під дверей тягнуло гарячим житнім хмелем, карамеллю та медом. Широкоплеча перевертниця у білій куртці винесла на вітрину булочки, і кивнула мені крізь скло, мов старій знайомій.

Далі — «Громове коло», ковальська майстерня.

Іскри сипались фонтаном із двох ковадел, де дужі бородаті близнюки у шкіряних фартухах клепали ворота розміром із половину сараю. Дим піднімався блакитними стрічками, і руни на стінах ковальні раз по раз засвічувались бурштиновим — реагували на температуру, на силу ударів… або на щось інше.

Біля гаража «Лось-кабрі» на підйомнику висів червоний пікап із привареними рогами, дуже впізнаваний. Під ним копирсався рудуватий чоловік. Його справжні роги, сховані під захисними накладками, тремтіли від зосередженості. Він з’єднав дроти — пікап клацнув фарами. Майстер задоволено сам собі підморгнув.

Швейна «Гудзик і м’ята» теж жила своїм життям: руда жінка в окулярах стояла в дверях, притримуючи  швейну стрічку на шиї. На манекені висіла куртка з нашивкою лапи. На балконі сушилися полотна із зеленими й золотими візерунками — вітер грався бахромою так обережно, наче боявся розбудити те, що дрімало між візерунків.

Сквер у центрі тримав маленьку ратушу, дерев’яну башточку з годинником.

Під нею сидів велетенський ведмідь у в’язаній безрукавці, попивав чай з баночки. На коліні дрімало дитинча-видреня, носом зарившись у рушник.

Я пригальмувала, зачарована цією тихою картиною… і помітила: уздовж стіни ратуші тонко тремтіли руни захисту.

З аптеки «Полин» тягло сухими травами.

Молода жінка за стійкою запаковувала ліки в паперові пакети.

Над дверима висів маленький бубон, і він тихенько тріснув, коли я проїжджала повз.

Дорога тримала рівний темп, і я ловила відчуття, ніби містечко дихає в такт із природою, все тут було гармонійним та приємним оку. Декотрі двори мали подвійні ворота: нижні  людські, верхні високі, на ведмежу постать. Уздовж тротуарів були низькі світильники з бурштиновим склом, що не ріжуть очі перевертнів у звіриній подобі. На перехрестях висіли знаки з простими словами: «Не бігти», «День — для справ», «Ніч — для правил».

Біля маленької кав’ярні «Кавуська» сиділи троє чоловіків, я потягнула носом. Рись, борсук та вовк. Вони сперечалися про щось на пальцях, і борсук стукав олівцем по столу, як метроном.

Крамничка «Все для лап» мала на дверях напис: «Гребені, щітки, мазі, шкарпетки — дорого за найкращу якість».

Посеред вулиці, де сходилися три провулки, стояла вартова будка. На ній — простий герб: бджола над сотою. Молодий охоронець у зеленому жилеті підняв руку, я одразу пригальмувала.

— По Берестових, — сказала я, показуючи теку. — По дітей.

— Знаю, — кивнув. Він мав уважні очі та щиру посмішку на вустах. — Альфа попередив.

— О.

— До школи тут рукою подати, проїзжайте. Якщо туман стане густіше, не лякайся, тут він слухняний.

— У вас навіть туман слухається, — не втрималась.

— Тут усі свої, — пирхнув охоронець. — Дбаємо про своє.

Я повела машину далі, у напрямку шкільного двору.

Містечко ще кілька разів показало свої дрібні звички: відбитки лап у мокрому бетоні під нещодавно залатаною ямкою; дитячі малюнки на паркані — ведмідь, що тримає в лапі гітару; бляшаний вітряк у вигляді видри, що крутив хвостом. На вітрині ще однієї крамниці висіла табличка: «Мед під кредити не даємо, але чай наливаємо». І поруч приписка від руки: «Якщо дуже треба, то домовимося».