РОЗДІЛ 9

БЕРЕСТ

— Поле стабільне, — повторив Дмитро, тільки-но Северин попросив знову надати йому інформаційні звіти. Кава в руках Северина була гарячою, гіркою, чужою. Хотілося меду з кухні, а не цього кислуватого напою з лабораторного автомату. — «Сірі лінії» тримаються на дев’яносто дев’ять відсотків потужності. Є локальні провали, але не критичні.

— Не «локальні», а «дірки», — буркнула Лада, пальці її ковзали клавішами з тією швидкістю, яка давалася лише людям на межі нервового зриву. Під очима темні кола, губи стягнуті в риску. — Коли щось копіює тобі біополе, це не провал — це свідомий удар у слабке місце.

— Я не слабке місце, — сухо відказав Северин.

— Вибачте, Альфа, — одразу зашарілась Лада. — Я не це мала на увазі…

— Ніхто такого й не казав, — рівно озвався Бурий. — Але сьогодні тебе використали як ключ. Це факт.

Факт, який його неймовірно дратував, але який не було куди подіти.

Дмитро клацнув зап’ястним терміналом, виводячи на головний екран новий шар даних.

Лінії сітки мерехтіли сріблястою пульсацією, наче дихали. Десь під самою землею, у вузлах, ще лишався відголосок удару, але система трималася.

По краях карти ходили хвилі — відлуння спотворення.

— Сьогодні тебе використали як ключ, — повторив Бурий, вже твердіше. — Це не применшує твоєї сили, Альфа. Це означає, що ми маємо справу з тим, хто розуміє, як ти влаштований.

Северин ковзнув поглядом по карті.

Ні миготіння тріщин, ні пошкоджені сегменти не викликали в ньому стільки напруги, як те, що Данило щойно озвучив.

Розуміє, як він влаштований.

Розуміє не сітку.

Не протоколи.

Його.

— Копіювати біополе — це не жарт, — сказала Лада вже тихіше. — Потрібен або прямий дотик, або... дуже точний, майже інтимний зчитувач. Так просто цього не зробиш.

Дмитро насупився.

— Інтимний? — вирячився Бурий. — Ти хочеш сказати, що десь є істота, яка нюхала Альфу впритул?

Чоловіки зареготали, навіть Берест не зміг стриматись. Це трохи знизило градус напруги.

— Я хочу сказати, — Лада ковтнула повітря і проковтнула власну сміливість, — що хтось отримав доступ до його відбитку дуже близько. Через запах, слід, дотик, через що завгодно. Ми поки не знаємо механізму.

Северин не ворухнувся.

Його мовчання було небезпечніше за будь-який рик.

Данило скосив на нього очі.

— Може, ти згадав би… хто останнім з неперевірених перевертнів був поруч сьогодні? Можливо, торкався тебе?

Лада різко тупнула його під столом ногою, але було пізно.

Погляд Альфи піднявся.

Повільно.

Як піднімається хижак, аби вирішити, чи варто рвати горло, чи просто гаркнути або навіть проігнорувати.

— Я знаю, хто, — сказав Берест тихо. — Але це нічого не доводить.

Вони обмінялися поглядами. Лада знову перевела очі на клавіатуру.

Тиша загусла, мов дим. Ніхто не називав ім’я. І саме тому воно звучало гучніше.

— Логи підтягнуло, — відгукнулася дівчина, не відриваючись від панелі. — І… це варто побачити першочергово.

Вона торкнулася сенсора, і всі другорядні графіки погасли. Замість них на головному екрані розгорнувся інший простір — не поле бою, не річка, не сітка.  Домашній простір.

Його дім.

Той самий, що мав бути найнадійнішим місцем у поселенні. Той, де спали його діти. Де Марта бурчала на каструлі, де килими пам’ятали малі ведмежі лапи, а повітря тримало в собі запах меду.

Тепер дім лежав перед ними як анатомічна схема: стіни, як нервові волокна, руни, як пучки рецепторів, точки доступу — мовчазні ворота, через які могла прослизнути небезпека.

— Фільтр по часу зламу, — сказав Северин.

Екран зменшився до рамки у три хвилини. Чіткий часовий поріг, коли зовнішній напад співпав із внутрішнім.

— Ось, — Лада збільшила зображення. — 09:41:23. Дім підняв внутрішній щит.

У холі спалахнула руна керування — різко, як нервовий імпульс у тілі звіра. Всі канали захисту розгорнулися одночасно: двері, вікна, вентиляція, зовнішній блок.

Такого не мало б бути без прямої команди.

— Він зреагував сам, — промовила Лада. — Або… через когось.

Северин наблизився до екрану. Тиша згустилася.

— Далі, — сказав він.

— 09:41:31. Дім фіксує користувача. Тимчасовий профіль.

На другому поверсі спалахнув теплий сигнал, тьмяніший за його власний, але стійкий.

Підпис: тимчасово довірений.

Ідентифікація: не визначена.

— Дім визнає тимчасовими тільки тих, чиє поле для нього не загроза, так? — пробурмотіла Лада. — І тих, хто вже має слід у його внутрішній системі.