8.3

Порожніх тепер було мало.

Первинних, які тоді вийшли з-за межі, Берест взагалі не бачив більше.

Колишні перевертні, а тепер почвари з’являлися тут нечасто, майже як спазм старої рани, що давно мала б загоїтися, але не загоїлась.

Деякий час складалося враження, що між світами знову утворився певний бар’єр, хоч і хиткий. Клан звів захисну сітку — первинну, хитку, експериментальну — Северин прийняв відповідальність за своїх людей та землі у неповних шістнадцять.

Тільки все почало налагоджуватися, як прийшли Інші.

Інші — це не був один вид.

Це була ціла зграя світів, що знеслися на запах пролому: зубаті, прозорі, тіньові, кістяні; ті, що пересувалися у темряві, і ті, що любили світло факелів; ті, що рвали плоть, і ті, що їли страх, поки жертва не благала сама все скінчити; ті, що перетворювали перевертнів на щось зовсім інше — прокляте та небезпечне, якому не було місця на цих землях.

Клан Северина тримав оборону роками.

Ночі були війною, дні — відновленням.

І все ж існувало правило, яке вони виплекали кров’ю: якщо щось з’являлося у світах Порожнечі, воно рухалося тільки вночі.

Вдень земля була відносно безпечною. Захищеною.

До сьогодні.

Северин дивився на річку і вже знав — це не Порожні. Не Інші. Не те, до чого вони хоч якось були готові.

Те, що торкнулося його поля вдень, не діяло з простого інстинкту. Воно було обережнішим. Хитрішим.

Якщо Порожні рвали наосліп, якщо Інші нападали на рух і тепло, то це нове «щось» діяло інакше.

Спершу перевіряло. Пробувало лінії. Шукало слабке місце. Копіювало.

Наче не просто хотіло прорватися — хотіло зрозуміти, як саме прорватися правильно, щоб закріпитися тут.

Хаос так не діяв. Так діяв розумний ворог.

Щось із того боку не просто знайшло тріщину — воно вчилося.

Северин відвернувся від річки.

— Повертаємось на базу, — коротко кинув Альфа своєму загону.

Дорогою до центру земля під ногами відчувалась інакше. У кожному кроці Бересту чувся відгук — не лісу, не поселення, а сітки, що тепер тримала його силу в своїх вузлах. Кожен стовп, кожна руна знали, хто їх латав.

«Добре, — кивнув він сам собі. —  Так має бути. Якщо хтось там, за межами, вміє копіювати його, система має знати оригінал ще краще».

Науковий центр зустрів його тим самим холодом озону й металу, тільки тепер до нього домішався ще один запах — гарячого пластику, щойно замінених панелей, поту й адреналіну.

Двері відчинились, навіть не скрипнувши.

— Рівень небезпеки повернуто до одного, — відрапортував із порога Бурий, — але «Сірі лінії» лишаємо піднятими до вечора. На всяк випадок.

— Лишаємо, — погодився Северин. Голос хрипів, але він не звернув на це уваги. — Що по даних?

— Обробляємо, — озвалась Лада з-під купи моніторів. — У нас є теплові карти, акустичний слід і… те, що лишилось від спроби копіювання твоєї руни на бар’єрі. І ще цікава штука.

Вона вивела на головний екран карту периметра. Точки, де він латав тріщини, світилися червоним. Навколо них, на кілометр за межами, тягнувся тонкий, майже невидимий обідок більш холодного кольору.

— Ось тут, — вона показала курсором, — пройшов удар. Хвиля, яка намагалася продавити сітку. Після твоєї ручної корекції цей фронт відступив. Але не розсіявся. Він… обліз уздовж, як вода по бортику. І тримається поруч, ніби чекає.

— Чекає, коли ми втомимося, — хмикнув Данило.

— Або коли хтось знову відкриє йому доступ зсередини, — тихо додала Лада.

Северин відчув, як його звір ковзнув кігтями по ребрах. Не від страху — від злості, яка досі не знайшла вихід.

— Для цього нам потрібно знати, як саме воно зуміло мене скопіювати, — сказав він. — І знайти того, хто допомагає цим істотам зсередини.

— Гадаєш серед нас є зрадник? — одразу обурився Бурий.

— Гадаю, не варто поки що відкидати будь-яку теорію.

Він підійшов ближче до екрана. Власний відбиток на захисному полі, чужа тінь по той бік, тріщини, їхні тимчасові шви — все це тепер було не просто схемою. Це була ще одна арена бою.

Тільки тут ворог не кидався кігтями. Він брав хитрістю. Це був новий рівень.

— Підтягніть усі логи по моїх особистих активаціях за останні три дні, — сказав Северин. — Дім, лабораторія, периметр. Порівняйте з моментом зламу. Мені потрібен маршрут, яким воно лазило по нашій системі.

— Уже тягнемо, — кивнув Данило. — І, до речі… — він глянув уважніше. — Ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав власний броневик.

— Мене ним і переїхало, — сухо відказав Северин. — Просто зсередини.

Він розстебнув жилет, повісив на стійку, відчуваючи, як м’язи відгукуються тупим болем. Десь на краю свідомості вже йшла робота: оцінка нанесеного полю шкоди, звір звіряв власні шрами зі шрамами сітки.