8.2

Він ішов від стовпа до стовпа, як хірург від операційного столу до операційного, не маючи права на тремтіння в пальцях. Кожен вузол — холодний метал, руни в глибині, власне світло, яке переливалося в систему, тягнучи за собою силу звіра.

Туман над річкою повільно розвіювався, але від цього не ставало спокійніше. Кожен раз, коли Альфа підключався до сітки, на межі відчуття щось ніби чіплялося до нього з іншого боку — не повністю, але достатньо, щоб дратувати. Як нігтем по склу.

— Останній вузол, — повідомила Лада, коли його загін підійшов до найвіддаленішого стовпа. Того самого, де річка робила вигин і ховалась у вербах.

Тут тріщина була найглибшою.

Проєкція над зап’ястком залилась червоним, полотно захисту ніби кровоточило.

— Хто тут патрулював останнім? — запитав Северин, нахмурившись. Такі ушкодження неможливо було нанести за один раз, система би сповістила.

Але вона не сповістила, що залишалось вкрай дивним. І небезпечним.

— «Другий» загін вчора вночі, — відгукнувся рись. — Жодних аномалій не було. Камери теж нічого не фіксували. До цього ранку.

До цього ранку, коли з’явилась нова няня, коли система збоїла, коли хтось спробував надіти його шкіру, як одяг.

Звір ворухнувся різкіше. Северин ледь стримав гарчання ведмедя, стиснув щелепи до скрипу в кістках.

Берест дав собі обіцянку добряче подумати про це пізніше — що-що, а це він опанував майстерно — та думки чомусь постійно крутились навколо Ліни й можливості, що вона причетна до атаки на його клан. Це було доволі логічним припущенням у цій ситуації, але звір не хотів навіть припускати цей варіант, і йому він не подобався.

Це б означало, що він добровільно залишив власних дітей під опіку зрадниці…

Альфа поклав обидві руки на стовп.

— Знімаю обмежувачі, — попередив він лабораторію.

— Ти з глузду з’їхав?! — випалила Лада. — Тобто, ой, вибачте, Альфо, але…

— Система може не витрамати такого різкого втручання, — втрутився Бурий.

— Не хвилюйся, — спокійно перебив Альфа. — Я витримаю.

— Навіщо так ризикувати? — обурився його друг. — До заходу сонця повно часу.

— У мене ще повно справ до заходу сонця, Бурий. Я не збираюся витрачати час.

— Ти збираєшся витрачати себе.

Цього разу світло в рунах підскочило різко, ударило в метал так, наче хто випустив блискавку.

Коли сила пішла в вузол, світ довкола на мить погас.

Сітка над головами спалахнула білим, так яскраво, що бійці інстинктивно примружились.

Верби на березі здригнулись, скидаючи з себе маслянистий туман. Річка захвилювалась, ніби хтось кинув у її глибини величезну глибу.

У контурах проєкції червоний колір відступав повільніше, впираючись. Відчувалось, як щось із іншого боку рветься, чіпляється за розрив, не хоче його відпускати.

Звір рвонувся зсередини Береста. У голову вдарив запах власної крові — фантомний, але м’язи відгукнулись, ніби він отримав справжнє поранення.

— Ще трохи, — Лада говорила швидко, нервово. — Сімдесят… вісімдесят сім… дев’яносто… Увага, перевантаження по твоєму контуру, Альфо!

— Тримаю основну сітку, — видихнув він.

Берест стиснув пальці сильніше, майже вчепившись у метал, наче в горло ворога.

Сітка рвонула. Але не назовні — всередину. Тріщина стягнулась, схлопнулась, як двері, перед якими хтось стояв з іншого боку, і йому ці двері вдарили просто в обличчя.

У ту мить по полю прокотилась хвиля. Хтось із бійців зойкнув, не від болю, від чужого дотику. Неначе по їхній шкірі провели холодною водою.

Порожнеча, яка тиснула з-за меж, відійшла. Не пішла, але відступила далі. Зачаїлась.

На проєкції тріщина зменшилась до тонкої сірої нитки. Не світилась більше червоним, а за декілька секунд взагалі зникла, наче й не було її ніколи.

Але вона була. Альфа ще відчував чуже втручання, як бруд на тілі.

— Все, — хрипко сказала Лада. — Сто відсотків. Сітка стабільна. І, здається… — вона щось набирала, стукіт клавіш чувся навіть через шум. — Так. Аномальне спотворення поля відійшло від периметра на кілометр. Воно відступило.

Северин повільно забрав руки. Сітка зникла перед очей, повернула собі невидимість.

Його пальці помітно тремтіли — тільки тому, що він дозволив їм це, вже завершивши роботу. На чолі зібрався піт.

— «Перший», «Другий», — звернувся до загонів, — завершуємо пошук. Маркуйте всі «чорні зони», якщо знайдете такі, передайте координати в лабораторію. Ніхто не виходить за сітку, ніхто не торкається залишків без рунічного захисту. Якщо щось ворухнеться — не героїзувати поки ми точно не дізнаємось, з чим маємо справу, а відразу викликати підмогу. Ясно?

— Прийнято, Альфо, — пролунало в унісон.

Він ще на мить затримав погляд на річці. Звичайна вода. Звичайні верби. Звичайний берег, де птахи боязко намагались повернутись до свого щебету.

Тільки Берест чудово знав: «звичайне» тут закінчилось відтоді, як головний експеримент його батька провалився.