7.3

— А от пампушки в неї не бери, — продовжила видра змовницьким шепотом, нахилившись так, ніби цілий шпигунський легіон присів під порогом, тримаючи блокноти. — Пампушки — пастка.

— Вони отруєні? — припустила я.

— Гірше. — Марта зробила таку поважну паузу, що навіть рагу перестало булькати. — Вони продаються з «комплектом зайвих сантиметрів на стегнах». Купиш одну — забереш три, «щоб домашні не образились». Плюс пиріжок у подарунок. Плюс пакет із «сьогодні в нас акція», плюс ще один «візьміть, я сама пекла, тільки не кажіть сусідці». А потім… — вона скривилась, — плачеш над своєю улюбленою сукнею.

Підлогою пробіг легенький дерев’яний «тук-тук», дім цілком погоджувався, пампушки — зло.

— А один раз, — додала Марта, — дівка купила ті пампушки, дала Стефі. Так та з’їла всі три й заявила, що тепер стане богинею пузатих танців. Я потім її пів дня ховала від дзеркал, поки вона рюмсала, що «живіт став мудріший».

Штори вікна раптово колихнулись, чи то від сміху, чи то від відчаю.

— Якщо Остап попросить пампушку, скажеш, що вдома є млинці, — продовжила Марта. — Він зрадить пампушки за млинці миттєво, без докорів сумління. Це чесна дитина.

Плита тихенько зашипіла, як кішка, яка погоджується, але робить вигляд, що їй байдуже.

— Назар? — перепитала я.

— Невідь-що, — видра театрально закотила очі до самої стелі. — Не давай йому рахувати здачу. Він загубить половину з принципу експерименту: «перевірю, чи падає монета вниз, якщо кину її з мосту». Я вже ловила його за каптур, коли він вирішив перевірити, чи впаде він сам.

Дім у відповідь струснув вентиляцію, так, ніби і собі змучено закотив власні невидимі очі.

— А Стефа? — запитала я.

— Стефунці скажеш: «у нас королівський полуденок», — Марта поправила фартух, ніби готувалась приймати делегацію королев. — І вона забуде плакати навіть якщо хтось зіпсував їй настрій, зачіску чи майбутнє престолу.

Погляд видри швидко ковзнув по мені: волосся, щоки, рюкзак, черевики. Вона видобула з шафи темну куртку — важку, теплу, таку, яка могла б пережити ядерну зиму й виглядати свіжішою за мене.

— Надінь, — сказала вона безапеляційно. — Туман може згуснути ближче до четвертої.

— У мене є куртка, — заперечила я. — Нормальна.

Мені її Аня подарувала, і не хотілось би…

— Твоя для міста, — відрізала Марта. — А ця  для глушини. Тут туман не просто туман. Він має настрій. І характер. І інколи образи. Якщо розсердиться — прокрадеться за комір і вгризеться в спину, як злий кошлатий лісовий дух. Слухай стару жінку, поки я вирішила попіклуватись про твої кістки. Мазі від ревматизму в мене не резинові. Ділитись не буду.

Дім тихенько засвистів у вентиляції, коротко, схвально, ніби сам вибирав цю куртку.

Я одягла її. Тканина лягла на плечі теплo, впевнено, як рука старшого брата, що каже: «ну давай, не зганьбись».

Холоші м’яко шаруділи, як сухе листя, що шепоче стежками під черевиками подорожніх.

— Оце вже інша справа, — сказала Марта, схрестивши руки. — Тепер хоч виглядаєш так, ніби маєш шанс втекти від кроликів з пиріжками.

— А від Порожніх? — не втрималась я.

— Від Порожніх швидкі ноги не рятують, — буркнула вона.

— А Берест коли повертається? — вилетіло в мене, поки я застібала куртку.

Альфа мене інтригував, змушував серце таємничо підстрибувати в грудях. І хоч мені це подобалось не більше, аніж сидіти голою дупою на мурашнику, думки постійно повертались до Северина. Це було нестерпно.

— Коли планово закінчать рятувати світ, — буркнула Марта. — Якщо без катастроф, до заходу сонця. Якщо з катастрофами… ну, тоді він напише. Або не напише. Він таке вміє.

Дім у відповідь тихо хмикнув десь на другому поверсі, наче слово «катастрофа» було тут буденним робочим терміном.

— Значить, я поїхала по дітей, привезу з усмішками,  — я підморгнула, намагаючись звучати впевнено, і не хвилюватись, як впораюсь з такою потрійною відповідальністю.

— Дивись мені, — видра одразу повернула собі фірмовий в’їдливий тон. — Усмішки не фальшивити. У мене очі, як у митника. Підробку бачу за кілометр.

Підлогою прокотився короткий дрібний стукіт, ніби дім з усмішкою підтакував: «О, це правда».

І я навіть не збиралась сперечатись, бо вже бачила, ця видра спуску нікому не дає. Та якщо Альфа її тримає тут, у близькому колі, отже вона не просто помічниця по господарству, вона своя.

Марта провела мене до дверей. Дім чемно підсвітив доріжку дрібними бурштиновими крапочками, які чомусь нагадали мені зоряний пил.

— Ключі, — Марта кинула мені брелок у вигляді маленької видри, яка тримала лапками рятувальний круг. — І не смій сміятись. Це не жарт, їх зробив Альфа.

Шафа поруч тихо постукала дверцятами, як тихий смішок, замаскований під скрип дерева. Дім грав на нервах, у кращих традиціях магічних істот, які нібито «просто будинок» і взагалі ні при чому.

Я підхопила ключі на льоту й оглянула брелок. Видра була така серйозна, що аж здавалося, зараз лусне, або почне перевіряти чи знаю я табличку множення.