7.2

Марта мовчала кілька секунд: напружених, важких, таких тихих, що навіть підлога перестала скрипіти, разом зі мною завмерла в очікуванні. Потім  видра зітхнула — так, як зітхають матері, у яких сто років терпіння, але ще сто треба докупити.

— Ех ти, — пробурмотіла вона. — Добре. Будеш знати ще трішки. Але запам’ятай: я тобі це не казала. Якщо перепитає Берест, скажу, що ти все сама вичитала в якомусь своєму котячому довіднику.

Я зачекала, спершись на стіл, і вона заговорила тихіше; так, ніби стіни вже слухали та записували, щоб потім передати Альфі.

— У кожного поселення на цих землях є свій вартовий. Старий, мов саме коріння, що живиться не водою, а пам’яттю. Наш — цей дім. Берест його тримає, але не він його створив. Він лише дав йому розум. А от серце тут було задовго до нас.

— Ти хочеш сказати… що він відчуває все містечко? Пов’язаний з ним? — обережно спитала я.

— З містечком. З його межами. З лісом. З туманом. Його коріння розповзається під землею, торкається криниць, доріг, навіть річки. Коли хтось чужий переходить межу, дім це відчуває. Тому й сповістив тебе зранку — невдала спроба флірту. Старий ловелас.

Лампа обурливо захиталась над столом, штори заколихались без жодного пориву вітру, а підлогою пройшлась низька вібрація, яку ми відчули у власних кістках.

— Ой, та годі тобі, — закотила очі під лоба видра. — Я теж стара, але хто сказав, що не заткну за пояс будь-яку молодуху?

Дім заспокоївся, втишився, хоча де-не-де у повітрі відчувався присмак грози, яка минулась.

— Отак.

— Тому й мед, — прошепотіла я.

— Дійшло нарешті, — кивнула Марта. — Дім пам’ятає тих, хто платить йому добром. Мед,  то запах дому. Його кров. Даси краплю, і він знатиме, де ти. Не для контролю, — вона кинула на мене гострий погляд, — для захисту.

— Як собака, що йде по сліду?

— Як серце, що відчуває своє тіло, — сказала тихо. — Не розумію чого раптом він тебе захистив, але…

Дім заскрипів стінами.

— Не сперечаюсь, — голосно додала Марта, і дім одразу перестав буркотіти. — Тепер ти знаєш трохи більше, котяро, але тримай язика за зубами, щоб мені не довелось його вкорочувати.

Я стояла, притримуючи рюкзак однією рукою. Дім навколо нас, здавалось, дихав глибше. Підлогою ковзнула ледве відчутна хвиля тепла, це сприймалось як тварина, що вкладається мордою на лапи, аби роздивитись нову істоту в своєму лігві.

Лампа під стелею тріпотіла, наче від зацікавленості.

Шухляда біля мийки ледь посунулася, ніби підморгнула.

Навіть ганчірка на гачку тихо тремнула — повітря в кухні на мить стало щільнішим, теплішим.

Дім слухав.

Дім думав.

Дім… реагував.

Я відчула це всім тілом, так, як відчуваєш чиюсь присутність у темному лісі, ще до того, як розумієш, що це не просто фантазії.

— А ти, я бачу, вже подобаєшся йому більше, ніж мені, — пробурмотіла Марта. — Он як підлещується. Думала, він давно перестав гратись у симпатії.

Під столом щось тихо постукало, то був звук, який видає хвіст великої кішки, коли тварина незадоволена твоєю інтонацією.

— От ще! — відмахнулась видра. — Знаю, знаю, ти в нас не сентиментальний.

Штори злегка зворухнулися й затихли, зобразивши образу.

Я не втрималась і всміхнулась. На дні грудей щось тремкнуло, як струна: відчуття дому, живого й настороженого, але… м’якого. Приймаючого. Мого? Ха! Що за дивні мрії?

«Ти тут просто найнятий працівник, Ліно,  — нагадала собі я. — Не треба шукати втілення дитячих мрій, їх тут немає».

— То він справді… чує? Мене?

— Чує, — підтвердила Марта. — І не тільки вухами, бо їх у нього, очевидно, нема. Він чує теплом. Диханням. Ритмом.

Кухня ледь-ледь підсилила світло.

Я тихо засміялась.

— І коли ти назвала йому своє ім’я… — Марта хитнула головою. — Він тебе прийняв. І це…

— Небезпечно? — здогадалась я.

— Відповідально, — виправила вона.

Я відчула, як кухня теплішає, так, ніби дім тихо підсунувся ближче, поклав важку голову мені на плече й слухає, що я вирішу далі.

— Не розумію, за що він так до тебе, — пробурмотіла Марта, хоч і без злості. — Дівка як дівка. Худа, з язиком, що бігає швидше за думки. Але ж чує…

Стіл ледь підскрипів, ніби раптом вирішив обуритись.

Марта хмикнула.

— Та знаю я, знаю, — сказала вона в повітря. — Вона хороша. Але не кажи їй цього, бо швидко стане нестерпною.

Я закотила очі, але посмішка сама простяглася до щік. Отже, я хороша?

А поводиться так, наче горлянку не проти перегризти замість сніданку.

— Дорогою щось купити?

Дім тихенько клацнув замком у відповідь, ніби теж хотів знати список покупок.