РОЗДІЛ 7

— Пора збиратись, — нагадала Марта. — За сорок хвилин тобі треба бути біля школи, діти не повинні чекати.

— Ой, зовсім за часом не вслідкувала, мало не забула.

— Горіхи їж.

— Що?

— Я хоч і стара, але на пам’ять не скаржуся, — гордо випнула нижню губу видра. — Горіхи їм, вприкуску з медом. Корисна штука, придивись, котяро.

Я сховала усмішку в кулаку та ввічливо не стала нагадувати цій літній жінці, що ця смакота не допомогла їй вчасно роззутись знадвору, навіщо смикати дрібного гризуна за вуса? Тільки пінитись почне.

Видра витягла з шафки білу картку, розміром із долоню, й поклала мені в руки.

— Мапа для новачків. Річку переїжджаєш правою смугою, на мосту не зупиняєшся, навіть якщо ці кролики з пиріжками знову там стоятимуть.

— Кролики з пиріжками? — не втрималась я.

— Ходячі маркетингові катастрофи, — буркнула вона. — Варто усміхнутись, і ти вже без грошей, тільки з дірками в кишенях.

— Пиріжки не смачні?

— Та смачні, бісові діти, в тому й справа! — роздратовано змахнула руками видра. — Вікна не відкривай. Навіть якщо співатимуть. Особливо якщо співатимуть. Ще й голоси янгольські мають, щоб їм пусто стало.

Я вже сміялась уголос.

— Ось школа, — ткнула пальцем у коло на картці. — Там охорона, скажеш: «По Берестових». Це працює краще за документи. Але документи все одно тримай при собі. — Видра дістала прозору теку з-під магніта. — Посвідка для тимчасової няні, печатка справжня, не загуби.

— Добре. — Я сховала теку в рюкзак.

— Машина в гаражі, ключі знаєш де. Остап завжди чекає біля входу. Мабуть знову книжок набрав в бібліотеці, своїх йому не вистачає, чи що?  Назар, я думаю, буде коло майстерні, не дай йому задурити тобі голову черговими божевільними експериментами, він це вміє. І не сперечайся з ним, просто скажи, що я відкушу вуха. Повірить. Якщо Стефунька буде засмучена після гуртка, розрадь її, що вдома чекають млинці — подіє.

Марта перевірила годинник, потім дістала з полички маленьку баночку й подала мені.

— На, візьми.

— Мед? В дорогу?

— Про всяк випадок, — серйозно сказала вона. — Тут багато чого може трапитись між домом і школою.

— Гаразд, — простягнула я. Перспектива таскати мед «про всяк випадок» видавалась сумнівною. — А навіщо мед?

— Якщо стане холодно, торкнись кришечки. Він упізнає.

— Хто — він? — ще більше заплуталась я.

— Дім, — відповіла просто. — Захистить. Або хоча б спробує.

— Почуваюся, як у цирку: наче і вистава цікава, але я не розумію звідки клоуни. Дім — живий, добре, це я вже втямила. Але як він зможе мене захистити за десятки кілометрів звідсів?

Марта не відповіла одразу. Лише подивилась — уважно, з тим самим прицільним поглядом, який, мабуть, змушує дітей Береста прибирати без жодного слова.

— Ти питаєш, як він тебе захистить? — сказала нарешті. — Не магією, якщо ти про це. Не стінами і не сигналізацією. Цей дім не коробка з цегли, якщо ти досі не втямила, котяро. Він  частина чогось більшого.

Я нахилилася трохи вперед.

— Частина чого?

Видра гимикнула, стерла рукою пару крапель зі столу — дрібниця, але в її русі було щось старе, відпрацьоване роками.

— Вицмулюєш з мене інформацію, котяро, як метелик нектар з квітки.

Якщо ця жінка була квіткою, то хижою, з шипами та зубами.

— Не думаєш, що я маю право хоч щось знати про це місце?

— Право мати право ще треба заслужити, — буркнула Марта. — Нянькам, які скоро плакатимуть в таксі, тікаючи звідси, ні до чого знати наші таємниці.

Я звела брову — тихо, повільно, рівно настільки, щоб вона зрозуміла: каракали не з тих, хто тікає після першого ж виття за порогом.

— Я не збираюся так швидко покидати це місце, — сказала їй рівно. — І сліз моїх не чекай, не побачиш.

Марта пирхнула, але не так, як зазвичай:  менше злості, більше… теплоти.

Так буркотить стара відьма, яка каже «бе-бе-бе, йди звідси», а сама вже варить суп на двох.

— А всі так кажуть, — пирхнула вона, підклавши руки в боки. — Приїжджають красиві, відфотошоплені, з манікюром і мріями про «атмосферний маєток». А потім — раз! — і перший туман. «Марто, мені здалося щось у кущах», «Марто, а він точно перевертень, а не маніяк?», «Марто, а ви можете переселити цей дім у столицю?», «Марто, від цього виття в лісі я не можу заснути», «Марто, ці діти просто нестерпні!», «Марто, я не буду прибирати, у мене манікюр, і взагалі Альфа має цінувати мою красу» — передражнила вона тонким голоском. — А ти думаєш, з тобою буде інакше?

Я зітхнула — довго, терпляче, дрібку втомлено — і поставила баночку меду в рюкзак так, ніби це був меч.

— Я вже бачила і гірші речі, — сказала я, сміливо зустрічаючи її погляд. В пам’яті виринули події в інкубському клубі, хребтом пішли дрижаки, але я стійко відмахнулась від гірких спогадів. Минуле має залишатись в минулому, інакше воно мене поховає живцем. — Маніяками мене не злякаєш.