6.3

— Дім ще зранку сповістив мене про неідентифікований об’єкт, — згадала я. — Це Порожній так довго блукав територією?

Не скажу, що сильно злякалась, але під ложечкою досі смоктало.

— Зранку? Так це я була, — відповіла видра.

— Ти?

— Атож, — відмахнулась Марта, скидаючи чоботи п’ятою об п’яту, і ті самі чемно стали під стінкою, як виховані діти. — Доріжкою за очеретом швидше, аніж цією вашою асфальтовою іграшкою. От тільки забула роззутись — тепер прибирати доведеться. І принесла ж цього лисого лиха година!

— Я поприбираю, — сказала я, і, поки брала мітлу, видра, здається, трохи розтанула.

— А чого об’єкт не ідентифікований? Дім тебе не впізнав?

— Не впізнав він, як же, — пирхнула видра. — Просто любить гратись, старе, а як мале.

Як тільки-но Марта підійшла до умивальника, дім цвиркнув в неї водою з крана.

— Ей! Я тобі всі болти повідкручую, жартівник недороблений. А-ну перестань!

Вода більше не цвиркала, але лампа миготіла, наче від роздратування.

— Що за день? Як зранку не задалось, так і пішло.

Під столом завівся робот-пилосмок, коли він під'їхав до ніг жінки, та легенько відпихнула його в інший бік.

— А що зранку сталось?

— Лось знову мене підвести запропонував, — пробурмотіла видра. — Їхала його «лось-кабром», а він мало роги в обід не встромив. Прийшлось пішки чалапати через ліс, щоб не вбити цього рогатого телепня.

— Лось-кабр, — хмикнула я. — Звучить як химерний вид транспорту і діагноз одночасно.

— А ти тямуща, — пирхнула Марта.

Я вже змела пил і взялася за швабру. Повітря в кухні пахло смаженою рибою й теплом — тим затишним, справжнім теплом, що буває тільки в домах, які когось люблять.

Краплі води у раковині мерехтіли, як мед на сонці. Медовий відблиск на склі потроху згасав, соти розчинялись, ніби хтось на дні вікна розмішував бурштин ложкою. І мені здалося, що дім видихає: глибше, вільніше, заспокоюється, вмощується зручніше.

— Порожній довго тут не ходив, — пробурмотіла Марта, визираючи у вікно. — Це добре. Якби прикипів, мали б ми нову проблему. А так… пішов туди, де тонко. До очерету, мабуть.

— Туди, де ти ходиш короткою доріжкою? — уточнила я.

— Саме туди, — буркнула. — І не думай за мною повторювати. Я не збираюся вислуховувати гарчання Альфи, що стала поганим прикладом для нової няньки. Зрозуміла?

Я кивнула. Не тому, що зрозуміла, просто іноді краще не вдаватись у деталі.

Видра повернулась до плити, увімкнула вогонь, поставила казанок. Метал клацнув, запах прянощів пройшов кухнею, змішавшись із ледь уловним ароматом меду. Вона прийнялась робити овочеве рагу.

— Буде вам до вечері. Сідай, котяро, — сказала вона, не дивлячись. — На хвилину.

Я слухняно опустилась на табурет, обхопила чашку. Чай все ще був гарячим. Навіть не сумнівалась, що це турбота дому. Зручно.

Тепло розтікалося пальцями, а за вікном повільно клубився ранковий туман — густий, білий, як дим з вогнища після дощу.

Я задумалась, як дивно плине час. В будинку Береста я ще й доби не пробула, а таке відчуття, що завжди тільки тут і жила. Спогади про рідний клан, батьків, здавались тьмяними і вицвілими, як фотографії на сонці.

— Дівка, що була тут до тебе, — раптово почала Марта, помішуючи рагу ложкою. — Розкладала речі за кольорами, прасувала рушники перед сном, казала, що хоче «внести гармонію», щоб все було красиво. Красиво вона потім плакала в таксі. У нас тут не люблять тих, хто виставляється. Це родина, а не конкурс. Її треба тримати на плаву.

Я гимикнула. Схоже, вже потроху почала розуміти, який саме типаж жінок дратував Марту.

— Я вмію плавати, — майже посміхнулась, та в останню мить згадався клан, який мене продав як вигідніше, і усмішка вийшла кривою. — Але якщо що, ти ж видра.

— Я видра, — вперше усміхнулась вона на повну, і втома в очах, схоже, змилася. — І я досі тягаю човни не гірше за чоловіків. Тільки не примушуй мене й тебе тягти. Пливи сама, домовились?

— Домовились.

Вона поклала ложку й глянула на мене — прямо, прицільно, наче в самісіньку душу.

— А ти інша.

— Інша?

— Я вмію розбиратися в людях, ніколи не помиляюсь, але з тобою, — пробурмотіла вона, і похитала головою. — Звикла ти маски носити, котяро, нікого під броню не пускати. Та ти слухаєш, коли дім говорить. Це важливіше, ніж гармонія та «щоб красиво».

Я відчула, як щось тепле ворухнулось усередині. Схоже, між нами з видрою, яка поводилась наче матуся-ведмедиця, слабенько зажеврів вогник взаєморозуміння. Не знаю, чи він не згасне, чи розгориться у повноцінне полум’я, але його поява вже була мені приємною.

— Дякую… напевно, — сказала я.

Марта відмахнулась.

— Ти нянька на випробувальному терміні, втримайся тут спочатку, потім дякувати будеш. Я лише наглядаю, щоб цей світ не звалився Бересту та діткам на голову. Вони і так багато пережили.