6.2

Марта пішла у вузьку нішу між шафою та стіною, де, я б поклялась, не може бути нічого, крім пилу й старої труби.

— Ходи сюди.

— Навіщо? — засумнівалась я.

— Ходи. Не патякай, котяро.

Я підійшла, і видра закотила очі так, ніби не вірила, що зараз робить.

— Сама не знаю, навіщо мені це… Але дім тебе захистив, отже, прийняв за свою. А він не помиляється. Хоча, в цьому випадку, я б посперечалась, — буркнула вона, але в голосі вперше не було роздратованості.

Видра зачепила нігтем непомітний виріз у плінтусі — деревина тихо клацнула, відступила на півдолоні. Усередині були не дроти, не метал. Лише гладке темне дерево, вологе на вигляд, ніби дихало. На ньому виднілись ледь помітні, старі, майже вицвілі риски. Вони не світилися, але від них відчувалось тепло. Не технічне. Живе.

— Це що? — прошепотіла я, інстинктивно знижуючи голос, ніби стояла перед святинею.

— Серце, — буркнула вона. — Не лякайся цього слова. У кожної оселі є центр, але не кожна має серце. Наш будинок має. Бо його колись попросили битися.

Вона взяла баночку меду, вмочила кінчик ложки й торкнулася однієї з рисок. Мед розтікся  доріжкою, і дерево наче ожило: риски зробилися глибшими, ніби напилися кольору.

Повітря завібрувало. У вентканалах пройшла хвиля — м’яка, тепла, як подих. Лампа над мийкою хитнулась, а під підлогою озвався низький гул, схожий на вдоволене зітхання великої тварини, що прокидається.

— Робота відьом? — видихнула я.

— Коло з Озер, — кивнула Марта. — Старе, уперте й чесне, поки не називаєш речі чужими іменами. Вони зашили сюди нитку,  тонку, рівну, як артерію. Берест додав свої залізяки й схеми. Але мозок без серця, то порожній пісок. А серце без мозку — спалах і попіл. Тут є обидва. Тому дім живий. По-справжньому.

— Тобто як це живий? — не повірила я. — Справді живий? Реально?

— Так.

— Ти мене зараз розігруєш?

— Не треба було тобі розповідати, — закотила очі вона. — Таку таємницю спаскудила, не вірить вона, ха.

— Та в це важко ось так просто повірити…

Видра торкнулася виступу плінтуса, ніжно, як гладять кота, що підлазить під руку щоб муркотіти.

Потім повернулась до мене й вклала в пальці ложку з краплею меду.

— Назви своє ім’я.

Я піднесла ложку до дерева. Мед торкнувся риски,  і запахло сонцем.  Справжнім, гарячим, з присмаком літа, дитячого сміху і трав, що липнуть до босих ніг.

— Ліна, — сказала я.

Деревина під пальцями стала теплішою, і мені здалося, що вона дихає. Лампа мигнула в такт моєму пульсу: раз, другий, третій. Панель на стіні коротко дзенькнула і вивела слова: «почуто».

Я не одразу збагнула, що сталося: це не світло підлаштувалось під мене — це дім підлаштувався. Вирівняв свій пульс під мій. Щоб ми дихали разом.

— Досить, — Марта легенько забрала ложку з моїх рук. — Тепер слухай правила, яких нема на дошці. Перше: тут не дають обітниці марно, дім це запам’ятовує і не дасть порушити. Друге: мед — не просто їжа. Це платня. За тепло, за захист, за те, щоб дім упізнавав своїх на запах, через голос, думки, серце.

— А якщо… хтось спробує вкрасти це серце?

— Обпечеться, — сухо відрізала вона. — А дім вкусить. Не одразу, можливо не зубами, яких немає. Але вкусить. І пам’ятатиме.

Вона торкнулась плінтуса — ніша тихо зімкнулася, шов зник у деревині, мов шрам, що вже зажив.

Я стояла, дивлячись на те місце, і в мені відлунювало: «почуто».

Мене вперше за багато років ніби хтось впізнав правильно. Не за документами. А за суттю.

Відчуття було небезпечне. Тепле. Занадто людське. І я знала, до такого звикають швидше, ніж варто. Буде боляче, коли доведеться відвикати…

— Тому перед кабінетом холодно, — сказала Марта вже лагідніше. — Бо там інша нитка. Там не серце — розум. Йому потрібна ясність, не тепло. І саме тому ти не зайдеш туди без дозволу. Серце тебе прийняло, але розум… без перевірок не допускає нікого.

На панелі знову блиснуло щось, знайомий жовтий відблиск мигнув у кутку, потім згас.

— Дім тебе не лише чує, — продовжила Марта. — Він тобі відповідає. Не грайся з цим. Не розмовляй із ним ночами. Дім як дитина — привчиш, буде кликати. А нам, котяро, ще спати треба.

Я видихнула, і вперше за довгий час мені стало по-справжньому спокійно. Не тому, що я була в безпеці. А тому, що щось більше за мене поставило себе між мною й Порожнім.

І від цього по спині повільно прокотились справжні, важкі мурахи, як пальці, що рахують твої хребці, переконуючись: усі на місці.

Тиша в домі стала глибшою, не мертвою — живою. І коли лампа над мийкою підморгнула, я не втрималась і усміхнулася.

— Дякую, — сказала я.

— Не мені, — Марта махнула рукою. — Йому.

Я торкнулась долонею теплого дерева, і воно відгукнулося легкою вібрацією, як серце під шкірою.