РОЗДІЛ 6

— Альфа пояснить, я не маю права влазити…

— Що. Тут. Відбувається? — я зупинилась посеред кухні, стискаючи край стільниці.

— Добре, — зітхнула Марта і вперше за весь день не буркнула, а заговорила до мене майже лагідно. — Це справедливо. Якщо ти вже побачила лисого…

— Лисого? — не зрозуміла я. — Що за лисий?

— Взагалі їх називають Порожніми, це я кличу лисими, бо вони лисі не тільки ззовні, але й всередині, — пробурмотіла жінка та пішла ставити чайник на вогонь.

Я глянула у вікно. На стежці вже не було нікого. Лише темна пляма на плитці біля вікна лишилась, схожа на пролитий чай, і липкий блиск на камені, як після меду.

— Хто вони? — спитала я, хоч язик уже ледь слухався.

— Ті, кого цей світ вже не тримає, але й морок не прийняв.

— Перевертні?

— Колись були. Але втратили зв’язок зі звіром, і… ось. Тепер лише оболонки. Іноді приходять грітись до живих.

— То вони мертві? — уточнила я.

— Та біс їх знає, — Марта спокійно помила ніж у раковині, поставила його в підставку, витерла руки рушником. Ззовні все було звичайно, побутово, але по тому, як її плечі стали тверді, я зрозуміла: зараз вона говорила про речі, від яких не спиться ночами. — Якщо це життя, то краще вже не жити.

Я сіла. Пальці мимоволі шукали чашку, хоч чайник ще не закипів.

— Коли він простягнув руку в мою сторону, то мені на мить здалось, що я не можу дихати, — згадала я.

— Не здалось, — тихо відгукнулась видра. — Порожні не мають душі, але володіють голодом. Цей голод може витягувати силу з живих, навіть на відстані.

— Магія?

— Можливо. Їм тут не раді, — Марта вимкнула чайник та зробила нам чай. З медом.

Ця їхня медова залежність могла б мене налякати, якби не було інших проблем.

— Якось можна… захиститись? — спитала я. — Якщо зустріну ще одного?

Видра трохи повагалася, перш ніж відповісти. Пара з чашки в’юнилась між нами, ніби не хотіла чути того, що буде далі.

— Захист є, — сказала нарешті. — Але він не з тих, що купиш у крамниці чи навчишся за підручником.

— То який? — я нахилилася ближче.

— Сила зв’язку, — відповіла вона, не зводячи з мене погляду. — Порожні не витримують тих, у кого серце вже прив’язане до когось або до чогось живого. Коли тебе щось тримає в цьому світі — справжнє, сильне, непідробне — вони не зможуть торкнутись. Їм болить сама присутність любові.

Я ледь усміхнулась, більше для себе:

— Любов як зброя? Звучить… наївно.

— Ага, — Марта зітхнула, — поки не побачиш, як воно працює. Бачила я, як Берест стояв між Порожнім і дитиною. Без меча, без магії. Просто стояв, і в його очах було стільки люті й турботи, що повітря довкола ледь не загорілося. І Порожній відступив. Розтанув, як дим.

— Ти хочеш сказати, що досить… просто когось мати? — не повірила я.

— Не просто мати. Відчувати. Пам’ятати, заради кого живеш. Коли Порожній підходить, думай про те, що любиш. Про тих, хто зробив тебе собою. Це зв’язує тебе з життям міцніше, ніж будь-яке закляття чи захисний амулет.

Я ковтнула повітря, вже не відчуваючи запаху лаванди з підвіконня.

— Пам’ятай, котяро, — сказала вона тихо. — Порожній не страшний тим, що він без душі. Страшний тим, що нагадує, як легко її втратити. Ці почвари можуть забрати твоє життя за одну коротку мить, без життєвих сил, без звіра, ти просто станеш купою кісток та плоті.

— А якщо Порожній вже підійшов зовсім близько?

— Молися, щоб поруч був Берест, — коротко сказала вона. — Або вода. Вода — єдине, що вони не терплять.  Холодна, проточна. Видиш струмок, то тікай до нього, занур руки, хоч пальці, хоч хвіст, якщо не встигнеш подумати.

— А ти? Ти їх бачила зблизька?

— Бачила, — відповіла просто. — І досі іноді бачу наші зустрічі в тих снах, які не хочеться пам’ятати на ранок.

Я дивилась, як пара від чаю здіймається між нами, тонка й тремка, наче межа між світом живих і тих, хто вже не знає, куди належить.

— Тут діти… — думка, що Остап, Назар і Стефа могли бути зараз вдома, змусила мене похолоти від жаху. — Такі гості небезпечні.

— Порожні ніколи не з’являються на території Береста… Треба йому сказати, щоб перевірив захист, мабуть, десь є тріщина.

Марта зробила ковток чаю й тихо додала, вже майже для себе:

— І молись, щоб то була лише тріщина. Не двері.

Я сиділа мовчки. І думала, що, може, це й справді єдиний справжній захист — мати когось, за кого битиметься твоє серце, навіть коли весь світ збожеволіє.

— Слухай, — я ковтнула чай і трохи відсунула чашку, щоб руки не тремтіли. — А чому я ніколи не бачила таких? Я ж виросла серед лисів, у клані, де мороки, привиди, старі прокляття,  як домашні улюбленці. Але про Порожніх  жодного разу не чула.

Марта підняла брову, наче я щойно сказала щось надто наївне.