5.3

Серце тріпотіло спійманою пташкою в грудях. «Дриг-дриг» крильцями, аж в горлі лоскотно ставало.

— І чого ти злякалась, Ліно? — спитала я себе.

Звук власного голосу допоміг заземлити цю реальність.

— Ну чоловік. Ну незнайомець. Сліпий. Зубожілий. Якось забрів на територію Береста і шукає прихистку. Або щось попоїсти.

Сходи наче самі підсунулись під ноги, я майже не торкалась поручня, лише ковзнула долонею по теплому дереву. З кожним моїм кроком під підошвами ніби прокидався тихий гул, як серце, що пришвидшує біг.

На першому поверсі пахло чаєм і млинцями. Мені вистачило одного погляду на замкову шпарину вхідних дверей, щоб зрозуміти: достатньо підчепити гачок, і я на вулиці.

Дурний, дитячий порив: вискочити, махнути рукою, сказати «гей, сюди не можна. Це приватна власність». В горлі стало солодко від страху, чоло змокріло.

— Не лізь, — прошепотіла собі. — Марта тобі сказала. Тут дивні правила, але не треба їх порушувати в перший же день. Альфі це не сподобається.

Альфи взагалі не люблять непослух. Сприймають його як вияв неповаги. Чи треба мені заїдатися з Берестом? Взагалі ні. А от надійний сховок, який я отримаю як додатковий бонус від цієї роботи — дуже.

— І взагалі, а якщо це якась перевірка?

Я підкралася до кухонного вікна. Воно було нижче, ніж те, що на другому, і дивилося просто на лавку. Витерла рукавом крихітну дугу на склі й визирнула рівно настільки, щоби зіниця зловила картинку.

Незнайомець стояв навпроти мене, вже ближче до будинку. Здавалось, між нами залишилось лише кілька кроків плиткою.

Ряднина прилипла до його грудей; під нею була шкіра мов свічка, яку піднесли до вогню, блискуча, глянцева. Він нахилив голову вбік — не по-людськи, і не як перевертень, наче прислухався не вухом, а кісткою. Потім повільно провів рукою в повітрі, на рівні свого обличчя, й туман перед його пальцями зморщився, закрутився в тонку спіраль, як дим.

Від того руху в мене під ребрами стало порожньо.

«Ні, це явно не безхатько», — зрозуміла я.

А хто тоді?

Я виросла серед надприродних істот, та за все своє життя таких, як цей чоловік, ще не бачила. І це змусило мої ноги тремтіти. А може той його моторошний сліпий погляд в душу?

Підвіконня раптом прогрілося так, що в долоні мені стало гаряче; у рамці десь вглибині клацнуло, і на скло зсередини набігла матова тінь: шторка не опустилась, але вікно потемнішало, немов його змастили тонким шаром воску. Та мені було видно.

Під раковиною щось загуркотіло — насос? — і в ту ж мить по периметру двору прокотився глухий удар, як хвиля, що била в берег. Кільця світла на стовпчиках ожили, жовто помаранчеві, і зійшлися в густіші обводи.

Незнайомець рушив до мого вікна. Плитка під його стопою побіліла і вкрилась дрібним інеєм, що розбігся в сторони морозними жилками. Він простяг руку в мій бік — не торкаючись скла, просто в повітрі — і в мене перехопило дихання, наче хтось стиснув грудну клітку ременем.

Зі щілини над лиштвою вилетіла тонка сітка з прозорих ниток, вони не світилися, а ловили світло, як павутина у сонці. Сітка лягла між будинком і чоловіком з дивними очима — не торкаючись його, лиш відділяючи, немов шибка. Я відчула її шкірою, ніби повітря стало липким і солодким, загустіло від меду. У носі защипало від теплого запаху сот.

Дихати одразу стало легше.

Незнайомець немов вперся у невидиму стіну. Його рука ще тягнулася вперед, але пальці вже безсило ковзали повітрям. Він нахилився ближче, безвиразним обличчям майже впритул до межі, і там, де мав відбитися його силует на сонці, не відбилося нічого.

— Йди геть, — сказала я раптом, і голос залунав впевнено та сердито, наче належав не мені, а… будинку?

Лампа над мийкою яскраво спалахнула, її відблиск пройшовся по нитках сітки, як по струнах. Вони задзвеніли: беззвучно для вух, але гул пішов у мої кістки, від зап’ястків до плечей. Чоловік здригнувся, як від удару струмом; по його голій голові прокотилася хвиля — шкіра на мить стала гусиста, потім знову гладенька.

Стовпчики по краях двору випустили друге кільце світла, цього разу зелене, тьмяне, і воно зійшлося з жовтим, утворивши щільну комірку на рівні колін незнайомця.

Чоловік завалився на одне коліно, без звуку, лише ряднина важко чмокнула об плитку.

Поглядом він кинувся до мого вікна — в білій порожнечі я вловила смертельний приціл.

Під підлогою, десь у глибині будинку, прокотився короткий, басовий удар, такий низький, що його більше відчуваєш грудьми, ніж чуєш. На склі зсередини, прямо навпроти обличчя незнайомця, проявився тонкий візерунок — шестикутник, як у сотах, ще один і ще. За пару швидких подихів вікно стало схожим на бурштинову стільникову плиту, крізь яку світ іде золотим маревом.

Рука чоловіка повільно відлипла від повітря, ніби воно було зіткано з гущі, і з кожним сантиметром на довгих пальцях лишалися блискучі жилки: не кров, мед.

Він шарпнувся ще раз, спробував пройти крізь, і не пройшов. У плитці зверху вниз побігла тріщина морозу, але не в мій бік, а йому під стопу. Чоловік відсмикнув ногу, згорбився, перекотившись плавно назад, і завмер, мов прислухався до чогось.