5.2

Марта звела очі до темних крокв і втомлено зітхнула.

— Горище тут, як антенна. Дім чує через нього світ. І світ — його. Коли гуде, значить, десь тонко і може порватись.

— Тонко? — не втямила я. — Не зрозуміла. Що це значить?

— Не переймайся, — швидко додала видра. — Іноді шурхіт, то просто вітер.

Я завмерла, слухаючи. На вітер зовсім не було схоже. Здавалося, що дім справді живий, як великий сплячий звір: тихо ворушить боками, слухає наші кроки, вдихає повітря.

— А іноді — ні.

Марта фиркнула:

— Якщо почуєш уночі, що тут щось ходить, це лише дім розминає кістки.

— А якщо все-таки дійсно хтось ходить?

— Тоді зачекай на Альфу, сама не лізь. І чай. Завжди допомагає чай.

— З медом?

— З медом, — підтвердила видра.

Я ледве стримала усмішку.

— Ти нічого не боїшся, так?

— Я боюсь безладу, — кинула Марта. — А безлад починається, коли кішки лізуть туди, куди не треба. Ходімо вниз.

Ми спустились сходами. Під ногами дім, здавалось, полегшено зітхнув, і в темряві над нами ще раз тихо затремтів дах, наче хтось там нагорі прошепотів: «я вас чую».

— Питання є? — Марта зиркнула на мене, упираючи руки в боки.

— Одне, — я кинула погляд на сходи. — Чому перед кабінетом Береста холодно? І чому дім… я не знаю, наче відгукнувся, коли я стояла там?

Видра зсунула брови.

— Бо деякі речі потребують холоду, щоб лишатися під контролем, — сказала вона після паузи. — А дім відгукується на всіх. На когось менше, на когось більше. На тебе, видно, більше. Сама не втямлю чому, ти звичайна кандидатка в няньки, яких я тут бачила-перебачила.

— Дякую за компліменти, Марто. Ти дуже щедра до мене. Цікаво, то звична твоя мова до кандидаток, чи я все ж якась особлива?

— Не роби з цього трагедії.

Видра вже розверталась до виходу, коли панель на стіні раптом видала «тик» й підморгнула. Повідомлення вивелося коротко, як укус: «Рух: сад. Рівень тривоги — невідомий. Об’єкт: неідентифікований».

Ми з Мартою завмерли.

На екрані у зеленому квадратику повільно рухалася крихітна крапка від краю клумби до старої лавки під сосною. Видра примружилась так, що її очі стали вузенькими, як щілини в льоді.

— Сиди тут, — наказала вона мені. — Я швидко.

— Северин казав… — почала я, але вона підняла вказівного пальця.

— Я  швидко, — повторила, і в її голосі тонко клацнула сталь. — Дві хвилини. Якщо я не повернуся, не виходь за мною.

— Це якась дурня, — похитала я головою. — Як це не виходити?

— Без паніки.

Вона зникла в коридорі так, ніби її туди затягла течія. Дім випустив звук: ледь чутний лискучий стогін металу. Я залишилась на другому поверсі, серце стукнуло в ребра двічі, і стало  битися рівніше.

Що тут коїлося?

Альфа попереджав не виходити після заходу сонця, мабуть у них тут місцеві забавки для молодняка, це я розуміла, але щоб вдень… Ні. Щось не сходилось, і ці прогалини в звичайності пробуджували в мені тривогу, якої хотілось скоріше позбутись.

Я підійшла до вікна і притулилась до холодного скла.

Пішов дощ.

Скло під чолом затуманіло й поволі покрилось дрібними краплями, ніби я відчула мокре дихання саду. Де-не-де на зовнішньому боці вікна стікали тонкі струмочки, тремтячи від кожного пориву, і я вперше почула, як тихо деренчать шибки, наче сам дім видавав напругу.

Між стовбурами стояла густа білизна туману, наче хтось розлив молоко під корінням. Сосни ледь хитали плечима, та голки на нижніх гілках завмерли, немов прислухались до чогось. Десь глибше, за лавкою, щось темне волоклося по траві, залишаючи на ній вологий слід, і трава довго не підіймалась — тільки стікала блиском.

Можливо дика тварина з лісу?

Я не могла достоту добре розгледіти, заважали дерева.

Крапка на панелі ковзнула вперед і сіпнулась, мов її зачепили невидимим гачком.

Рівень тривоги кліпнув з «невідомий» на «один», задумався й завис між цифрами, як муха, що застрягла у меді.

Вентиляція змінила тон на нижчий, грудний, у проході злегка всмоктало повітря, і тоненький холодок прокрався мені за манжети кофти. Я відчула, як волоски на передпліччях стали сторч, ті самі, що завжди першими відчувають правду.

Марту я не бачила. Сад, здавалося, ковтав звуки. Навіть сорока, що годину тому верещала над димоходом, тепер сиділа чорно-білою грудкою на найвищій гілці і стискала дзьоб, ніби він був на замку.

— Марто? — покликала я, не відриваючи очей від лавки.

Перевертниця і на вулиці мала б мене почути, слух у нас був дуже добрим. Але… Мені відповіла тиша.

Темне витяглося в повний зріст.