РОЗДІЛ 5

Ще в підвалі були басейн та лазня, але видра дозволила мені туди тільки зазирнути мигцем, бо сказала, що нічого цікавого для кішки я там не знайду. Ха! Наївна. Я хоч і кішка, але плавати любила, тож якщо не буде заборон від Альфи, то вже знала яке місце в будинку незабаром варто відвідати.

На першому поверсі окрім кухні, коридору, вітальні та ванної з туалетом, була ще кімната. Ми зупинились біля дверей із сірим металевим оком-панеллю. Двері не блищали, були звичайні, дерев’яні, тільки повітря перед ними здавалось на градус холоднішим. Марта поклала долоню на ручку — дім коротко пискнув: «доступ обмежений». Я відчула, як десь у глибині зітхнув механізм розумної системи.

— Кабінет Альфи, — сказала вона і відвела руку. — Сюди не заходять.

— Взагалі?

— Навіть якщо горить. Якщо горить — кличуть мене.

— Цілодобово?

Видра підтиснула губи, я зрозуміла, що вона тут точно не ночує.

— Якщо мене нема, і горить — дзвонять три рази в дзвін, — вона показала на крихітний бронзовий язичок на стіні, — такий самий є й на вулиці.

Я прислухалась, двері ледь-ледь… гули? Мені здалося: всередині щось відгукнулось на мою присутність, тихенько, як кит у глибині океану. Серце зробило невчасний кульбіт. Марта помітила, як у мене здригнулись пальці, погляд її звузився.

— Холодні протяги, — буркнула. — Тут завжди тхне роботою. Рухайся, чого застигла?

Ми піднялись на другий поверх. Сходи не рипіли, дім дихав комфортом, ніби справді піклувався про нас. Спальня Стефи була суцільний м’який рожевий хаос, я вже тут побувала. Кімната Назара — акумулятори, схеми з дронами, на стелі був наклеєний план зоряного неба з намальованими звірами. Кімната Остапа, то царство книжок і коміксів, а ще я помітила шпагу для фехтування і педантичний порядок усюди.

— Їх світ чіпати не треба, — сказала Марта. — Заходь, прибирай, то будь ласка. Але не наводь свої порядки, вони до цього дуже чутливі.

— Зрозуміла, — я торкнулась поглядом схеми Назара: поруч із квадрокоптером олівцем був домальований олень із надписом: «Ромко-Роги плюс дрон дорівнює супердоставка».

Марта штовхнула плечем ще одні двері — світло саме підхопило наш крок — і кивнула на кімнату.

— Твоя. Чиста постіль  у нижній шухляді, тепла ковдра в шафі праворуч.

Кімната пахла сонцем й лавандою. Вікно виходило на двір, де сосни підпирали небо, а на газоні  пружинила зелень. Я пальцями провела по стільниці — дерево відповіло теплом.

— Записуй розпорядок у голову: підйом о сьомій, для тебе о шостій, сніданок — сьома тридцять, обід після школи, інколи діти їдять в шкільній їдальні, вечеря до заходу сонця. Після заходу… — вона зиркнула на мене.

— …ніхто не виходить. Окрім Северина, — кивнула.

— Ага, — сухо. — Ти вже в курсі.

— В мене вже дірка в голові стосовно цього пункту, — пробурмотіла я. — І ніхто не пояснює, навіщо така суворість?

— Жити хочеш?

— А хто не хоче? Дивне питання.

— От і не порушуй правил, та не суй носа до чужого проса, котяро.

Буркотуха, а не видра. Я тільки похитала головою, сваритись не хотілось.

Ми рушили далі. Сходи на третій поверх прийняли нас м’яко, через густий килим кроків було майже не чути. Марта приклала долоню до поручня, метал під її пальцями видав глухо «к-дзинь», немов підтвердив якийсь засекречений пароль.

Перші двері ліворуч були важкі, наче зроблені не з дерева. Відчинились на півпальця, і повітря змінилося: стало глибшим, прохолоднішим, тягло деревною смолою, чистим милом і… тим глухим спокоєм, який буває в барлозі.

— Спальня Береста, — буркнула видра, тон став ледь в’їдливий. — Святая святих нашого академіка з правилами замість зморшок.

В кімнату ми не заходили, навіть не зазирали, так і стояли в коридорі.

— Сюди не заходять, котяро. Не пильнують під дверима. Не милуються Альфою. Не поправляють йому ковдру «щоб гарно».

— Були прецеденти, я так розумію?

Видра гимикнула, відповідати не стала, але по реакції я все й так зрозуміла. Ох і попит у цього чоловіка!

— Якщо раптом доведеться будити Альфу, не стій зверху.

— Так сюди ж не заходять, — глумливо нагадала їй я, на що Марта лишень очі під лоба закотила.

— Не нависай. Це небезпечно. Підійшла, покликала по імені один раз. Другий раз — голосніше. Якщо не почує, я приходжу з чайником.

— Альфа боїться видру? — усміхнулась я.

Видру, яка зростом йому, мабуть, лише по лікоть буде?

— Берест боїться не мене. Він боїться, що я вип’ю чай без нього.

«Оце так Северин», — подумалося мені, і серце без потреби лизнуло ребра зсередини. Я одразу заштовхнула це «лизнуло» назад.

Праворуч по коридору були двостулкові двері. Відчинились, як завіса, і на мене повалилася тиша з запахом паперу. В будинку Альфи, виявляється, була шикарна бібліотека. Полиці від підлоги до стелі, старі й нові обкладинки, товсті та тоненькі корінці; драбина на коліщатах... Стіл, лампи, диван, м’які крісла, комин та вікно, крізь яке сосни здавались смарагдовим морем.