4.2

От де кістка була зарита! Мені стало все зрозуміло. Видра берегла серце та гаманець Альфи зграї. Добре, що я не чергова мисливиця на перспективного мужика, Марта зможе видихнути і зняти хоч цей тягар зі своїх плечей. Якщо перестане бачити ворогів в тих, хто може стати другом.

— Я прийшла по зарплату й дах над головою, — спокійно. — По чоловіків я не ходжу. Сама знаю, скільки потім коштує душевний ремонт.

— Мудра чи що? — пирхнула Марта, сховавши посмішку за суворо нахмуреними бровами. — А тепер перевіримо, чи ти не з тих «мудрих лише на словах». Тримай: дві миски, ніж. З цієї риби зроби для Береста: філе тонко, без кісток, лимон — один раз провести, не купати. З іншої для дітей: кубики дрібні, без шкіри, ніякої перченини. І встигни до того, як чайник закипить. Впораєшся?

— Впораюсь.

— Дуже добре, що впораєшся. Бо в нас тут час люблять: він киснути не вміє, — пробуркотіла й засичала гарячою пательнею, вкинувши краплю масла. — І руки помий ще раз. Так, я бачила. Мий вдруге.

Я мовчки пішла до крана. Вода була тепла, мило  ромашкове. Марта дивилась, як інспектор із санепідконтролю. Я повернулась до риби, лезо лягло рівно, як на рейки: шурх , шурх — тонкі скибочки відділялись, світлі, пружні. Чайник пробурчав перше «хо».

— Непогано, — вирвалося в Марти неохоче. — Хто вчив?

— Життя. І одна бабця, яка не любила, коли дівчата нездари в господарюванні, — відповіла їй, не піднімаючи очей.

— Бабці — це наші таємні генерали, — хмикнула видра. — Чайник! Знімай, а то сичатиме, як я на погано закатану консервацію.

Я зняла чайник, кинула в заварник лист оксамитового чаю, мед поставила між нами, як прапор. Марта краєм долоні змахнула крихту зі стільниці так, що та не впала на підлогу — сама приклеїлась до серветки. Порядок у неї був не просто звичкою, а видом магії, що всоталась в кров.

— Тепер слухай мене, котяро, — сказала вже спокійніше.

— В мене є ім’я, — нагадала їй.

— Багато честі. Ще заслужи, щоб я до тебе на ім’я зверталась.

— Зрозуміла, видра.

Марта звела брови до перенісся. Ця жінка ледве дихала мені в сонячне сплетіння, хоча я не була власницею високого зросту, але поводилась так, наче тримала весь світ в долонях.

— Жартуєш? Ну-ну.

— Які жарти? Як і будь-яка інша кішка, я за взаємність. Прошу це запам’ятати.

Жінка похитала головою, хоч і буркотіла, але злою не виглядала:

— Якщо щось не знаєш, питаєш у мене. Не в дітей, не в дому, не в Альфи.

— Северин сказав…

— Северин сказав, — перекривила вона.

— Що?

— У мене, — відрізала видра. — Бо в мене в рукаві козирі на всі випадки: голка, лейкопластир і запасний план. А в них лише зірки в голові і дірки на колінах. Домовились?

— Домовились, — Лезо знову ковзнуло: шурх, і рибна кісточка вийшла цілою, як голка з тканини.

Вона гимикнула, вилила краплю тіста: перший млинець зашипів на пательні. Я розклала філе: для Береста: тонкі скибки, мов сторінки; для дітей порізала дрібними кубиками, як кубики льоду в лимонад. Запах лимона торкнувся повітря, мед у чашках нагадував сонце на дні.

— І заварюй чай тільки з медом. Тут його шанують.

— Я вже це зрозуміла, — усміхнулась я.

— А якщо боїшся, то й сама пий його частіше. Допоможе прийняти рішення, — сказала Марта, і я одразу зрозуміла, хто автор шостого правила на дошці. — Хоча я бачу, ти не боїшся. Ну й дарма. Трохи страху корисно для довгого життя.

Вона дзьобнула мене поверхневою оцінкою і шурхнула до коридору, вже за хвилину повернулась із чистими зміненими рушниками (коли тільки встигла?), втиснула їх мені в руки й — одним рухом — перевернула млинець, ідеальної прожарки.

— Гаразд, — підсумувала видра-інспекторка. — Поки що без катастроф. А тепер… розкажи мені про себе.

— Співбесіду я вже пройшла, у Альфи.

— Вмієш показувати зуби, — простягнула Марта, пролунало навіть з дрібкою захоплення. — Це навіть добре.

— Чого це?

— Бо тебе або завтра ж тут не буде, Северин не любить нахаб, або ти затримаєшся тут надовго, чого давно не було, — вона замислилась, — весь останній рік.

— Я не збираюсь так швидко їхати звідси.

Марта чмихнула. Пальці її, короткі й вправні, ляснули по кришці контейнера, куди вона склала рибу маринуватися, і клацання вийшло як аплодисмент. Млинці видра досмажила в тиші, чи виговорилась, чи вигадувала, чим ще мене задіти за живе.

— …а тепер — екскурсія, — відрубала Марта, коли скінчили готувати. — Поки дім добрий і я в настрої.

Вона змахнула лопаткою, лишила млинці дихати на тарілці, і вже крокувала коридором.. Дім підсвічував доріжку крапками теплого світла, ніби клав ліхтарики там, куди я мала ставити ногу.

— Діти  в школі, Стефунька зайнята в гуртку. Альфа, як завжди, у своїх пробірках і паперах. Ти зі мною, — коротко. — Запам’ятовуй, тобі знадобиться.