РОЗДІЛ 4

— Може відкриєш мені, чи так і будеш там стовбичити? — буркнуло з ґанку. Голос був жіночий, низький, з хрипотинкою. — А то я своїм свіжим уловом ще землю напою.

Стулка слухняно відчинилась на чверть, потім на пів. Я розчахнула двері попри наказ Северина цього не робити.

У дім, разом із полоскою сирого світла, увірвались запахи мокрої деревини, прального порошку, листя і… свіжої риби.

На порозі стояла невисока сива жінка в гумових чоботах, з куцим вовняним шарфом, зав’язаним вузлом «аби тримав»; на рукаві — краплі, на щоках — вітряні рум’янці. В руці був кошик, на лікоть повішена полотняна торба з вишитими видрами, що тягнули човен.

Незнайомка кинула блискавичний погляд на мене, її очі нагадали мені чорні намистинки — оцінили відразу все: мою куртку на вішаку, пару крапель на підлозі, каструлю на плиті, і мене. Я інстинктивно випросталась. Усміхнулась. Не надто широко, але приязно. Не допомогло.

Жінка не просто залишилась серйозною, вона, здавалось, ще сильніше нахмурилась.

— Марта, — сказала вона, не пропонуючи руки. Дім тихо прогуркотів вентиляцією: «ідентифікація підтверджена. рівень доступу — матріарх». — Видра. А ти та сама новенька, що «просто працює і без дурниць»? Чула.

— Ліна, — відповіла я, стримуючи порив, аби зашарітись. У цього будинку навіть за дверима були вуха, треба запам’ятати. — Так, «просто і без дурниць» — це мій кращий трюк.

— Побачимо, — зітхнула Марта, ковзнула всередину так швидко, що мокрий чобіт розмазав полоску крейди за секунду. Кошик опинився на столі, торба була вже біля мийки, а вона біля плити, примружилась до юшки. — Хм. Чорнослив поклав. Берест, як завжди, перетворює суп на роман. Хто підігрівав?

— Я. Снідала, — показала ложку.

— Супом? — щиро здивувалась жінка.

— Що було. Я тільки з дороги.

— Смакувало?

— Гарно вийшло.

— Гарно, — неохоче погодилась вона, але в кутику вуст промайнуло щось не таке вже суворе. — Лиши дітям, а не тільки собі. Далі. Що це у нас із порядком?

Вона, мов невелика стрімка річка, розлилася по кухні: сховала каструлю в холодильник, вийняла новий контейнер, повісила тканинні рушнички собі на руку, відро підсунула ближче, хустку — з плеча на гак. Кожен рух був як краплі, що влучали точно куди треба, наче давно налагоджений ритуал. Я майже не встигала відслідковувати.

За якихось декілька хвилин Марта помила зелень та виклала її на рушник, почищену рибу помістила в окремий лоток, яблука відправила в миску. Дім, здавалось, схвально загуркотів: лампа над мийкою спалахнула теплішим сяйвом.

— Слухай, котяро, — сказала Марта, не дивлячись, але виразно про мене. — Тут у нас не пансион шляхетних дівиць. Ти або допомагай, або перестань лупати очима, дратуєш.

— Та помагаю вже, — я підсукала рукави. — Кажіть, що куди.

— Кажи «будь ласка» і роби, — відрубала Марта. — Обріж хвостики у зелені, не шкодуй, Стефа не любить колюче. Рибу посоли, але не перчи, бо Остап має чутливий язик, а Назар оголосить бунт на кораблі, як почне чхати. Перевір кожне яблуко: поплямовані — на сушку, цілі — в миску на перекуси.

Я кивнула й зайнялась зеленню. Пальці самі знайшли ритм: хрусь — відкинути — хрусь. Марта стояла поруч, наче тінь, та ревно слідкувала за кожним моїм рухом, наче вимоглива свекруха за невісткою.

— А це що за художества? — кивнула на стерту крейдову смугу. — Ти двері розчиняла?

— Ви ж стукали.

— Я стукала, а Северин завжди наказує не розчиняти, — буркнула видра. — У нас правило не для краси висить.

— Та я ж тільки на хвильку…

— Знаєш, чим закінчуються «я тільки на хвильку»? Трьома ночами без сну і двома ведмежими рейдами до річки. Ти йому скажеш, що знала правило й усе одно відкрила? Чи мені сказати?

— Сама скажу, — відповіла я. — І виправлюсь.

— Побачимо, — відпустила коротко.

Жінка вийняла з шухляди шматочок крейди та підправила лінію.

— І це ти мала домальовувати, котяро, а не стара жінка спину гнути.

— Чого це? Не я її стерла, не мені й малювати, — спокійно, проте з чітко вловимими межами у голосі, відповіла я.

Марта навіть рота роззявила на мить, настільки здивувалась, але швидко прийшла до тями та повернула невдоволено-нахмурений вираз обличчя.

— А хто ще?

— Якби одна видра під ноги дивилась, а не на новеньку няньку, то і полоска залишилась би цілою, — стенула плечима я, і завершила обрізати зелень.

— Руки в тебе спритні, язик — гострий. Головне, щоби голова не була порожня.

— З нею проблем немає, дякую за турботу, Марто. І взагалі, навіщо ці лінії?

— Для захисту.

— Від кого? — нахмурилась я.

— Скоріше від чого, — промурмотіла видра собі під ніс, а вголос мовила: — Дізнаєшся тоді, коли Северин вирішить, що ти гідна довіри.

— Та ви тут, бачу, любите новеньких працівників.

Причин, чому помічниця по господарству Альфи одразу записала мене в особисті вороги, я не знала, але була навчена показувати кігті та зуби. У зграї інакше не можна, особливо, якщо ростеш серед хитрих лисів. Тож і зараз не розгубилась.