3.5

Повітря за вікнами густішало, як перед грозою.

Северин уже чув, як гуде ліс. Земля ніби готувалась щось народити.

— Підняти «Сірі лінії» до максимуму, — коротко наказав він, застібаючи броньований жилет поверх сорочки. — Третій загін — зі мною. Решта залишається тут, лагодити захист. Бурий, ти на зв’язку.

— Будь обережним, друже.

— Завжди, — кинув Альфа.

У коридорі пахло металом і потом. Перевертні рухались швидко, без паніки.

Руни на підлозі світились приглушеним сяйвом, фіксуючи кроки тих, хто проходив: рись, вовк, ведмідь, гієна — різні роди, але одна команда. Всі озброєні: короткі рунічні ножі, щити, кілька магічних арбалетів, які заряджались не стрілами, а концентрованими закляттями, пістолети.

На виході повівало холодом. Земля парувала.

Сітка, що оточувала безпечні території за поселенням, світилась білим сяйвом, як купол з блискавки. За нею вночі з’являлись Інші.

Зараз Інших не було. Але біля річки чатував хтось чужий. Можливо, небезпечніший за вже відоме зло.

— Показники? — кинув Северин.

— Магічне поле стабільне, але щільність спотворення росте, — відповів у навушнику Бурий. — Вже на межі критичного.

Гуркіт пролунав так, ніби саме повітря тріснуло.

У сітці спалахнула тріщина, тонка, як волосина, але цього вистачило — зісковзнуло світло, і на секунду купол став прозорим. Захист не впав, та це миготіння було тривожним знаком для Альфи.

Щось вийшло з води.

Істота, яку вони бачили через монітор. Воно було схоже на Береста.

Ті самі плечі, ті самі очі, навіть хода — точна копія Альфи, але дивна, наче відзеркалення в темній воді. Коли істота зробила крок уперед, її тіло спотворилось, розмазалось у просторі, наче до кінця не стабілізувалось і продовжувало змінюватись щосекунди.

— Це… — видихнув один з бійців. — Живе?

Берест похитав головою.

— Не живе.

— Воно повторює твою форму, Альфа, щоб отримати доступ, — пролунало у навушнику від Бурого.

— Воно його не отримає, — сказав Северин і рушив уперед.

Тіні, яка з’явилась перед істотою-імітатором, ніде не було видно.

Захисна сітка зреагувала на присутність Альфи, руни загорілись золотим.

— Вогонь за сигналом, — кинув Берест через комунікатор.

Істота  підняла руку одночасно з ним.

Копія. Імітація. Фальшивка.

Але коли її пальці торкнулись невидимого бар’єра — купол спалахнув синім вогнем. Це відреагувала магія, вплетена відьмами у структуру захисту.

Пролунав крик. Глухий, металевий. Не людський.

Ще дві тіні виповзли з води: прозорі, в’язкі, рухались, як рідина, що вчилась бути тілом.

— Що це таке? — глухо виплюнув перевертень-рись, тримаючи істоту на прицілі арбалету.

— Маю краще питання, — гимикнув перевертень-ведмідь. — Звідки воно береться?

Одна тінь ковзнула ближче, торкнулась поля і розтанула, наче пара. Друга вдарила сітку, і в мережі знову з’явилась тріщинка.

— Альфо! — крикнув Данило. — Якщо проб’ють, всім буде непереливки! Віддай наказ, щоб мешканці спускались в укриття.

— Не проб’ють, — зціпив зуби Северин.

Він вийшов уперед, прямо до бар’єра. Звір усередині вже дихав близько до поверхні, готовий з’явитись у бойовій формі в будь-яку мить.

Руни на шкірі  Альфи ожили, утворивши на передпліччях палаючий візерунок.

Земля під ногами здригнулась, трава притислась до ґрунту, ніби кланячись.

— Вогонь!

Магічні арбалети виплюнули блискавки. Зброя була сконструйована таким чином, щоб заряд спокійно проходив крізь захисну сітку, не порушуючи її.

Істоти зойкнули, їхні тіла засвітились. Одна розлетілась у порох, інша розчинилась, залишивши по собі лише темну пляму на траві.

А та, що копіювала його, стояла й досі.

Северин зробив крок ближче.

Від бар’єра його  відокремлювало всього кілька метрів, і в світлі захисної системи він бачив — на чужому обличчі промайнула усмішка.

Його власна усмішка. Холодна.

Тінь поклала руку на переплетіння рун і... бар’єр здригнувся.

На долоні істоти світилась така сама охоронна руна, як на зап’ястку Альфи.

— Вона використовує твій код! — вигукнув Данило. — Твій, Северине!

— Не може бути. Він тільки мій, ніхто його не знає.

— А якщо хтось його переписав?..

Бар’єр зойкнув. Іскри сипались, земля загуркотіла.

Северин підняв руку, руни на ній розгорілись білим полум’ям.

Коли істота спробувала зробити те саме — полум’я переламало її. Тіло копії тріснуло, розлетілось на скляні уламки і розтануло в повітрі, немов пара.