3.4

Тиша перед тривогою має особливий звук, ніби повітря робить ковток і не встигає видихнути.

Северин стояв, коли система ще сигналізувала «зв’язок втрачено».

Наступна секунда, і лабораторію накрило червоним світлом.

По стінах прокотився низький, тваринний тон сирени, який пробирав до кісток.

Рівень небезпеки — два. Порушення меж сектора «Річка».

Це було дуже близько до наукового центру.

— Перепідключення трьох каналів! — крикнула технік Лада, молода рись у сірому халаті.

Пальці її пурхали по клавіатурі, екрани блимали зеленими лініями.

— Тепловий монітор не відповідає! — озвався з сусіднього відсіку Дмитро, керівник зовнішньої групи, у бронежилеті поверх лабораторної форми. — Дрон спалений, але передав фрагмент відео!

— Виведи його на головний екран.

— Вже роблю, — сказав Данило.

Северин зробив крок уперед, і в залі одразу стало тихіше. Його присутність мала вагу, яку не треба було пояснювати.

На екрані почало транслюватись відео.

Спалах зеленого, потім спотворене зображення: берег, трава, вода під вербами... і щось рухалося. Наче сам берег почав раптом дихати.

Земля під деревами ворухнулась, і з неї, немов крізь тонку шкіру, назовні виштовхнуло щось темне.

Темна пляма росла, тяглася вгору, змінюючи форму. Відео різко перервалося.

— Підключаю резервний канал, — крикнув Данило. — Камера знову активна.

Зображення сіпнулось, з’явилось. Під вербами вже нічого не було. Але було трохи далі, біля каміння.

Не звір.

Не істота, яку вони знали.

— Чорт забирай, — прошепотів Данило. — Зараз ж день.

— Сам бачу, — сухо відповів Альфа. — Увімкни фільтр тепловізора.

Зображення змінило спектр, стало чорно-червоним. Серед гами тепла — пляма, пульсуюча, як серце, що билося не в ритм.

— Температура мінус двадцять один… — Данило нахилився ближче.

— Цього не може бути, — видихнула Лада.

— Інші тримають нейтральний баланс, — додав Бурий.

— Значить, це не Інші, — відповів Северин.

— А що тоді? — нахмурився Бурий.

Саме так, не «хто», а «що».

— Що завгодно, — відрізав Берест. — Увімкніть акустичний фільтр.

Приміщення наповнилось тріском: чистий шум, розкладений на частоти.
І посеред цього шуму… подих. Повільний, глибокий.

Звук, що не належав ні людині, ні звіру. Ні монстрам, до яких вони вже встигли призвичаїтись.

Звук, що пробирав до кісток.

— У нас справді хтось дихає в системі моніторингу? — прошепотіла Лада, дівчина зблідла.

— Це може бути фантом енергії, — озвався Дмитро, — або хтось запускає ілюзію зсередини.

— Зсередини? — Данило підняв голову. — Хто, до біса, зміг пробитись через чотири рівні захисту?

— Не знаю, — тихо сказав Альфа.

Він підійшов ближче до екрана. Пляма пульсувала рівно в ритмі його серця. Ніби відлуння.

— Що це? — пискнула Лада. — Воно…

— Це ж відповідає твоєму біополю, — сказав Бурий, хрипко. — Северине, воно копіює тебе.

На мить у центрі залу запахло гаром, ніби десь коротнуло кабель.

Монітори кліпнули. Одна з панелей згоріла просто на очах.

І в ту ж секунду весь нижній поверх здригнувся.

— Підземний поштовх! — крикнув Дмитро. — Координати — сектор «Річка»!

— Це не поштовх, — відказав Альфа. — Це спроба прориву через захист.

Підлога під ногами затремтіла. З бетонної стелі посипався пил. У повітрі запахло гаром й металом.

Десь унизу, під лабораторією, луснула перша захисна печать.

— Виведіть людей із третього відсіку! — гаркнув Северин.

— Але там…

— Негайно!

Його голос вдарив, як хвиля — інстинкт підкорення прокотився залом, і всі кинулись діяти.

Хтось відключав живлення, хтось виносив контейнери з рунічними кристалами, а хтось просто тремтів, але виконував наказ.

На великому екрані пляма на мапі розірвалась, мов бульбашка.

Земля біля річки знову розверзлась, і крізь неї виповзло ще щось. Тінь, схожа на людину, але прозора, мов вода. Тіло рухалось із запізненням, відлунюючи рух камери.

Коли істота звела голову, обличчя розірвалось на сотні дрібних фрагментів, як тріснуте скло.

— Свята хвоя, — вирвалося в когось із техніків.

— Ніхто не виходить надвір, — чітко сказав Северин. — Підняти «Сірі лінії». Активувати бар’єр по периметру.